Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

двері. Уже в дверях він за звичкою пустотливо підстрибнув. 

— В принципі, можна обійтись і без вогню, — сказала герцогиня. — Це тільки допоміжний засіб. Що ж, жінко, ти зізнаєшся? 

— В чому? — спитала Тітуня. 

— Це загальновідомо. Державна зрада. Чорна магія. Переховування ворогів короля. Викрадення корони… 

Щось брязнуло, змусивши всіх подивитися на підлогу. З лавки впав укритий плямами крові кинджал. Здавалося, його спробував взяти, але не подужав, хтось невидимий. Тітуня почула тиху лайку, що злетіла з вуст короля-привида — чи з того, що було тепер його вустами. 

— …і поширення наклепів, — завершила герцогиня. 

— …і пересолена їжа… — нервово вставив герцог, втупившись у свої перев’язані руки. Його не покидало відчуття, що в кімнаті є хтось четвертий. 

— Якщо ти зізнаєшся, — сказала герцогиня, — тебе всього лише підсмажать на вогнищі. Тільки, будь ласка, позбав нас своїх дотепів із цього приводу. 

— Про які такі наклепи йдеться? 

Герцог заплющив очі, але страшні видіння не зникли. 

— Наклепи щодо випадкової загибелі покійного короля Веренца, — хрипко прошепотів він. 

Приміщенням знову промайнув вітерець. 

Тітуня нахилила голову до одного плеча, ніби дослуховуючись до чогось, чутного тільки їй. Щоправда, герцог був упевнений, що теж щось чує; не голос, ні — а щось на кшталт далекого подиху вітру. 

— Але ж я і не знаю ніяких наклепів, — сказала Тітуня. — Я знаю, що ти його зарізав і сам же поклав йому в руку кинджала. Це все сталося на верхівці сходів… 

Вона на хвилю замовкла, знову нахилила голову, кивнула і продовжила: 

— …акурат біля обладунка зі списом, і ти сказав: «Якщо це має бути зроблено, нехай це буде зроблено швидко», — чи щось таке. А тоді витяг із піхов на поясі короля його кинджала — той самісінький, що лежить оце на підлозі — і… 

— Брехня! Свідків не було. Ми облаштували… Та не було про що свідчити! Я чув щось у темряві, але нікого там не було! — верескнув герцог. — Не було нікого, хто міг би щось побачити! 

Герцогиня розлючено зиркнула на нього. 

— Стули нарешті рота, Ліонелю, — сказала вона. — Гадаю, в цих чотирьох стінах нам немає перед ким викручуватися. 

— Але хто їй сказав?! Ти?! 

— І заспокойся. Ніхто їй нічого не казав. Заради всього святого, вона ж відьма. Вони вміють дізнаватися про такі речі. Третє око, чи як воно там. 

— Другий зір, — виправила Тітуня. 

— Якщо ти, жінко, не розповіси нам, кому ще про все відомо, і не допоможеш нам іще в кількох питаннях, то скоро позбудешся й першого, — погрозливо сказала герцогиня. — А ти, повір, усе розповіси. У мене в цьому великий досвід. 

Тітуня обвела підземелля поглядом. Тут ставало тіснувато. Життєдайна лють, що вирувала в привидові Веренца, зробила його майже видимим; король судомно намагався схопити кинджал. Позаду нього коливалися й інші розмиті форми — не привиди навіть, але спогади про біль і жах, вморожені в сам камінь стін. 

— Мій кинджал! Виродки! Вбити мене моїм кинджалом! — безгучно кричав привид, здіймаючи безтілесні руки ніби на заклик до потойбіччя засвідчити цей факт безпрецедентного приниження. — О, сили б мені… 

— Авжеж, — погодилася Тітуня. — Непогано було б. 

— Тоді розпочнімо, — сказала герцогиня. 

— Що? — перепитав вартовий. 

— Я СКАЗАЛА, — повторила Маґрат, — що прийшла продати ці гарненькі яблучка. Ти що, не слухав? 

— Та у нас тут наче не ярмарок… 

Після того, як його напарника забрали до лазарету, вартовому було геть ніяково. Наймаючись на службу, він на таке не підписувався. 

Раптом йому сяйнуло. 

— А ти часом не відьма? — незграбно виставляючи спис, спитав він. 

— Звісно, ні. Хіба я схожа на відьму? 

Вартовий окинув поглядом магічні браслети, плащ із червоною підбивкою, тремтячі руки та, нарешті, обличчя дівчини. 

Обличчя непокоїло найбільше. Маґрат використала чимало пудри, щоб надати собі інтригуючої блідості, й поєднала це зі щедро накладеною тушшю. Разом цей ансамбль справляв на вартового враження пари мух, розчавлених у цукерниці. Він спіймав себе на мимовільному бажанні скласти пальці в який-небудь знак від лихого нафарбованого ока. 

— Гаразд, — невпевнено сказав він. 

Його мозок щосили намагався прогризтися через посталу проблему. 

Дівчина була відьмою, а останнім часом лише лінивий не обговорював чутки про поганий вплив відьом на самопочуття навколишніх. Він мав наказ не пропускати відьом до замку — але, з іншого боку, про продавчинь яблук в наказах нічого не було. А дівчина сказала, що вона саме продавчиня яблук — і він не збирався ставити під сумнів слова, сказані відьмою. 

Задоволений такою стрункою логічною конструкцією, вартовий відступив убік і зробив широкий гостинний жест. 

— Проходь, продавчине, — запросив він. 

— Дякую, — ласкаво відгукнулася Маґрат. — Пригостити яблучком? 

— Дякую, не треба. Я ще не доїв те, яке дала мені попередня відьма, — його очі перелякано забігали, — тобто не відьма, а, а, а продавчиня яблук. Так, продавчиня. Вона сама так сказала. 

— Давно це було? 

— Кілька хвилин як… 

Бабуня Дощевіск не заблукала. Це взагалі було не в її натурі. Просто саме зараз вона прекрасно розуміла, де перебуває — але не розуміла, куди поділося все інше. Зрештою вона знову вийшла до кухні, ледь не спричинивши інфаркт у кухаря, який саме намагався засмажити порцію селери. 

Перед тим у неї кілька разів намагалися купити яблук, і це аж ніяк не покращило її настрою. 

Тим часом Маґрат успішно дісталася Великого залу, безлюдного в цю пору дня, якщо не рахувати пари вартових, що грали в кості. На вартових були однострої особистої охорони герцога. При появі Маґрат охоронці одразу полишили гру. 

— Так-так, — сказав один, окидаючи дівчину масним поглядом. — Прийшла скласти нам компанію, красунечко?[32] 

— Я шукаю темницю, — пояснила Маґрат, для якої слово «харасмент» було лише набором беззмістовних звуків. 

— О, повір, — сказав вартовий, підморгуючи напарникові. — Ми радо зробимо тобі невеличку послугу. 

Вартові стали обабіч від неї; Маґрат зауважила їхні підборіддя, об які можна було запалювати сірники, і непереборний дух прокислого пива. 

Відчайдушні сигнали звідкись із підсвідомості почали пробиватися крізь її досі непохитну впевненість у тому, що погані речі трапляються лише з поганими людьми. 

Юну відьму супроводили кількома прольотами сходів до сирого лабіринту коридорів із вигнутими стелями; вона почала гарячково шукати спосіб ввічливо позбутися сумнівної опіки. 

— Повинна попередити, — сказала вона. — Я не просто продавчиня яблук, якою здаюся. 

— Та невже. 

— Насправді я відьма. 

Очікуваного нею ефекту це не справило. Вартові перезирнулися. 

— Не біда, — сказав один з них. — Завжди цікаво було, як то воно — цілуватися з відьмою. Тут кажуть, що від цього можна перетворитися на жабу. 

Інший охоронець штовхнув його ліктем. 

— По-моєму, — сказав він повільно-зверхньо, як говорять ті, хто думає, що далі скаже щось страшенно смішне, — ти з однією вже колись поцілувався. 

Пролунав короткий грубий регіт, і Маґрат раптом притиснули до стіни. Просто біля її очей опинилися ніздрі одного з охоронців. 

— Тепер послухай сюди, солоденька, — сказав він. — Якщо ти й відьма, то будеш не першою відьмою, яка сюди потрапила. Але якщо будеш поводитися гарно, тобі може пощастити і ти звідси виберешся. Розумієш? 

Десь неподалік пролунав короткий пронизливий дівочий зойк. 

— О, — сказав охоронець. — А це була відьма, яка не схотіла поводитися гарно. Тож ти можеш зробити послугу і нам, і собі. Бачиш, як добре, що ти нас зустріла. 

Раптом його