Френк Херберт - Єретики Дюни

Переглядаючи запис, Тамелейн подумала, що казан гарно закипів. Відзвітувала про це Капітулі. Сумніви бичували Стіроса, сумніви терзали всіх, окрім поспільства, яке ревно поклонялося Шіані. Шпигуни, близькі до Туека, сповіщали, що він навіть почав сумніватися у слушності свого рішення прибрати історика-промовця Дромінда.

— Мав Дромінд рацію, сумніваючись у ній? — зажадав Туек у свого оточення.

— У жодному разі! — відповіли підлабузники.

Що ще могли вони сказати? Преосвященник не міг помилитися, ухвалюючи такі рішення. Бог не попустив би цього. Та Шіана виразно збила його з плигу. Змела рішення багатьох дотеперішніх Преосвященників у страхітливу прірву. З усіх сторін вимагали повторної інтерпретації.

— Що ми насправді про неї знаємо? — раз у раз добивався від Туека Стірос.

Тамелейн мала повний звіт про останнє таке зіткнення. Стірос і Туек до пізньої ночі вели дискусії сам на сам, лише вдвох (так вони думали) у Туековому помешканні, зручно всівшись у найкращих синіх слідокріслах, з конфі, приправленим меланжем, під рукою. Голографічний запис, який доставили Тамелейн, показував єдину жовту світлокулю, що плавала на силових підвісках над парою співрозмовників. Світло було притьмарене, щоб не подразнювати втомлених очей.

— Можливо, те перше випробування, коли ми залишили її в пустелі з гупалом, було недобрим, — промовив Стірос.

Це було лукаве твердження. Усі знали, що надто складні міркування Туеку не під силу.

— Недобре випробування? Що ти маєш на увазі?

— Бог може прагнути, щоб ми здійснили інші випробування.

— Ти сам її бачив! Вона часто розмовляла з Богом у пустелі!

— Так! — Стірос ледь не вистрибнув із крісла. Вочевидь, саме цього він і очікував. — Якщо вона може без шкоди для себе витримувати Божу присутність, то може навчити цього інших.

— Ти знаєш, що вона сердиться, коли ми натякаємо на це.

— Можливо, ми не підійшли до проблеми належним чином.

— Стіросе! А якщо ця дитина має рацію? Ми служимо Розділеному Богу. Я довго й ревно про це думав. Чого Бог розділився? Чи не є це остаточним Божим випробуванням?

З виразу Стіросового обличчя було ясно, що саме цього різновиду ментальної гімнастики й боялася його фракція. Він намагався повернути думки Преосвященника на щось інше, та Туек твердо намірився одним стрибком пірнути в метафізику, і годі було змусити його змінити цей намір.

— Остаточне випробування, — наполягав Туек. — Бачити добро у злі і зло в добрі.

Міну Стіроса не можна було назвати інакше як переляканою. Туек був Найвищим Помазаником Божим. Жоден священник не міг у цьому сумніватися! Якби Туек виніс на люди цю концепцію, наслідки такого вчинку струснули б священничий авторитет до самих основ! Очевидячки, Стірос ставив собі питання, чи не приспів уже час перемістити самого Преосвященника.

— Я ніколи не припускав, що матиму змогу обговорювати такі глибокі ідеї з моїм Преосвященником, — сказав Стірос. — Та, можливо, висловлю пропозицію, яка розв’яже багато сумнівних питань.

— То пропонуй, — промовив Туек.

— У її вбрання можна помістити витончені інструменти. Ми могли б почути, коли вона заговорить із…

— Думаєш, Бог не знатиме, що ми це зробили?

— Таке мені зроду не спадало на думку!

— Я не наказуватиму відвезти її до пустелі, — заявив Туек.

— А якщо вона сама надумає поїхати? — Стірос удався до свого найулесливішого виразу обличчя. — Вона часто таке робила.

— Але не останнім часом. Схоже, вона втратила потребу радитися з Богом.

— Не могли б ми самі їй натякнути? — спитав Стірос.

— Що саме?

— Шіано, коли ти знову розмовлятимеш зі своїм батьком? Тобі не хотілося б знову відчути Його присутність?

— Це більше схоже на підбурювання, ніж на натяк.

— Я лише пропоную…

— Ця Свята Дитина не така наївна! Вона розмовляє з Богом, Стіросе. Бог може суворо нас покарати за таке зухвальство.

— Хіба ж Бог не помістив її тут для того, щоб ми її вивчали? — спитав Стірос.

На думку Туека, це вже надто наближалося до Дроміндової єресі. Він кинув на Стіроса грізний погляд.

— Маю на увазі, — виправився Стірос, — що Бог, напевне, хоче, аби ми у неї вчилися.

Туек і сам часто це повторював, ніколи не чуючи у власних фразах курйозного відлуння Дроміндових слів.

— Її не можна ні підбурювати, ні випробовувати, — сказав Туек.

— Крий нас небо від такого! — запевнив Стірос. — Буду духом святої обережності. А все, чого навчуся від Святої Дитини, буде негайно передано вам.

Туек лише кивнув головою. У нього були власні способи перевірити, чи Стірос каже правду.

Пізніші хитрі підбурювання та випробування були негайно передані Капітулі через Тамелейн і її підвладних.

«Шіана має замислений вигляд», — сповіщала Тамелейн.

Серед Превелебних Матерів Ракіса та тих, кому вони звітували, цей замислений вигляд мав недвозначну інтерпретацію. Предків Шіани вже давно визначили. Втручання Стіроса змусило дитину засумувати за домом. Шіана зберігала мудре мовчання, але було ясно, що вона часто думає про своє життя у піонерському селищі. Попри всі страхи й небезпеки, це, вочевидь, були її щасливі часи. Вона пам’ятала сміх, забивання жердин у пісок, щоб дізнатися погоду, полювання на скорпіонів у закамарках сільських хиж, винюхування прянощів на дюнах. Виходячи з частих подорожей Шіани до цієї місцевості, Сестринство доволі точно здогадалося, де стояло загублене сільце і що з ним сталося. Шіана часто роздивлялася одну зі старих карт Туека, яка висіла на стінах її помешкання.

Як і передбачила Тамелейн, одного ранку Шіана тицьнула у стінну карту, показавши місце, де часто бувала.

— Заберіть мене туди, — наказала вона опікунам.

Для неї викликали ’топтер.

Тоді як священники в ’топтері, що ширяв угорі, напружено прислухалися, Шіана знову постала на піску віч-на-віч зі своєю Немезідою. Тамелейн і її радниці, підключившись до священничої мережі, теж пильно стежили.

У місці, покритому дюнами-надмами, де Шіана наказала її висадити, не залишилося навіть сліду селища. Та цього разу вона використала гупало. Чергова лукава підказка Стіроса разом із детальною інструкцією використання старовинних приладів, які мали прикликати Розділеного Бога.

Прийшов черв.

Тамелейн, що стежила за цією сценою через власний релейний проєктор, подумала, що черв — доволі пересічний монстр. Вона оцінила його довжину десь у п’ятдесят метрів. Шіана стояла перед його розверстою пащею на відстані всього трьох метрів. Спостерігачі виразно чули гудіння внутрішньої печі черва.

— Скажеш мені, навіщо ти це зробив? — вимагала Шіана.

Вона не відсахнулася від гарячого дихання черва. Пісок під страховиськом скрипів, але вона наче й не чула цього.

— Відповідай мені! — наказала Шіана.

Черв не видав ані звуку, але Шіана, здавалося, прислухалася, схиливши голову вбік.

— Тоді повертайся, звідки прийшов, — промовила Шіана. Змахнула рукою, проганяючи черва.

Черв слухняно позадкував і повернувся під пісок.

Дні йшли за днями, священники сперечалися про цю незвичайну зустріч, а Сестринство радісно за ними шпигувало. Шіану не можна було розпитувати, інакше вона б довідалася, що її підслуховували. Як і раніше, вона уникала розмов про свої відвідини пустелі.

Стірос продовжував своє лукаве підбурювання. Результат був точнісінько таким, як і сподівалося Сестринство. Час від часу, прокинувшись, Шіана без жодного попередження заявляла: «Сьогодні я рушаю до