Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

розповідатимеш, може навіть межувати з образою моєї королівської величності, чого, зрештою, ти вже допустився, але тепер образа має бути такою страхітливою, щоб це робило вже її лестощами, а лестощі знову ж таки через свою надмірність оберталися на зневагу! Спробуй‑но одним махом, воднораз звеличити й принизити свого короля!

Запала тиша, порушувана лише нерішучими порухами, то присутні ніби пробували, як міцно тримаються ще їхні голови на плечах.

Третій мудрець, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він мовив:

– О королю! Я вдовольню твоє бажання, і поясню, чому. Я зроблю це заради всіх, хто тут присутній, для себе, але й для тебе, аби нащадки не сказали, що був колись король, який з примхи знищив у країні мудрість. І навіть якщо в цю хвилину так воно і є, якщо твоя забаганка по суті нічогісінько не варта, моя справа – надати їй вартості, зробити з неї щось значне і стале – тому я й говоритиму.

– Ну, годі вже, старий, цього вступу, бо він знову ж таки скидається на образу моєї величності й аж ніяк не схожий на лестощі, – розгнівався король. – Кажи!

– Королю, ти зловживаєш владою! – відрубав мудрець. – Проте твої зловживання ніщо проти тих, що їх чинив твій давно померлий і забутий предок, який, до речі, був засновником династії Епаридів. Твій прапрапрадід Алегорик так само зловживав монаршою владою. Глянь, прошу тебе, на оте нічне склепіння неба, що його видно в горішніх вікнах цієї зали, і ти побачиш те найбільше зловживання, якого допустився твій предок.

Король поглянув на небо, чисте й засіяне зірками, а старий мудрець неквапливо провадив далі:

– Дивись і слухай! Все, що існує в світі, може стати предметом для глуму. Проти сміху ніщо не встоїть, бо ж відомо, що дехто може глузувати навіть з королівської величності. Сміх поціляє в трони й держави. Сміються одні люди з інших або із самих себе. Бувало й таке, що висміювали те, чого ніколи не існувало, – адже сміялися навіть з міфічних богів. Навіть дуже поважні, навіть трагічні явища обертаються на посміх. Згадаймо хоча б цвинтарний гумор, глузування з небіжчиків та й самої смерті. Та зрештою глузування не стримало своїх нападів і проти небесних тіл. Візьмімо хоча б сонце та місяць. Місяць виставляють як худющого хитруна з рогатою шапкою блазня і випнутим як серп підборіддям; сонце – як череватого статечного гладуна, оточеного розкошланим німбом. Однак, хоча за предмет глузів правлять як царство життя, так і царство смерті, як малі речі, так і великі, проте є щось, чого досі ніхто не наважився висміяти. До того ж це не щось таке, чого можна не помітити, бо ж ідеться про все, що існує, тобто про сам Космос. А коли ти, королю, задумаєшся над цим, то побачиш, який смішний той Космос…

Отут король Глобарес уперше здивувався і з дедалі більшою увагою став слухати розповідь мудреця, що провадив далі:

– Космос складається з зірок. Ці слова звучать досить поважно, та коли вдуматись у це глибше, то важко стримати усміх. Власне, що таке зірки? Вогняні кулі, що висять у нескінченній ночі. Образ позірно патетичний. А за своєю суттю? Аж ніяк, хіба що тільки з огляду на розміри. Проте розмір сам по собі не може визначити важливість явища. Хіба ж стане дебілова базгранина значнішою, навіть якщо перенести її з аркуша паперу на широку рівнину?

Примножена дурість залишається тією ж дурістю, тільки й того, що стає більш кумедною. Космос – то базгранина з яких попало крапок! Хоч куди глянь, хоч куди глянь – тільки це! Одноманітність інтерпретації образу виявляється найтривіальнішою і найзаяложенішою ідеєю, яку тільки можна собі уявити. Позначено крапками ніщо і так до безконечності – чи хтось опікувався б такою безглуздою річчю, якби довелося створити її тепер? Хіба що кретин. Взяти, вибачте на слові, безконечне ніщо, порожнечу, й засіяти її як попало – крапками – хіба можна вважати вчинок гармонійним і величним? Колінкувата перед ним? Хіба що з розпачу, що ніде дітися. Власне, то був лише наслідок автоплагіату, здійсненого на самому початку, а початок той був найбезглуздішим актом, який тільки може бути; адже що можна зробити, маючи в руці перо, перед собою чистий аркуш паперу, і не знаючи, не маючи ані найменшого уявлення про те, чим його заповнити? Малюнками? Та ба, треба все ж знати, що малювати. А якщо на думці нічого немає? Якщо людина позбавлена будь‑якої уяви? Тоді перо, поставлене на папері, ніби само, мимоволі доторкнувшись, зробить крапку. А коли крапку поставлено, то перед бездумним поглядом, побратимом такої творчої імпотенції, виникає враження, ніби, крім неї, немає абсолютно нічого, і що найменше зусиль витрачатиметься, коли повторювати цю крапку без кінця. Повторювати, але як? Адже з крапок можна скласти якусь конструкцію. Але що вдієш, коли людина й на це не здатна? Тоді не залишається нічого іншого, як тільки струшувати знічев’я пером, бризкаючи крапельками чорнила, заповнювати папір абияк наставленими наосліп крапельками. – Говорячи це, мудрець узяв великий аркуш паперу і, вмочивши в чорнильницю перо, кілька разів бризнув на папір, а тоді дістав карту неба й показав одне й друге королю. Подібність була разюча. Мільярди крапок рясніли на папері – більших і менших, бо часом перо бризкало рясніше, а часом – рідше. І небо на карті мало такий самий вигляд. Король дивився з трону на обидва аркуші паперу й мовчав. А мудрець провадив далі:

– Тебе, королю, вчили, ніби Всесвіт то абсолютно досконала споруда, потужна величчю громад, що звуться зірками. Але поглянь, хіба ця поважна всюдивладна й завждисуща конструкція не наслідок крайньої дурості, хіба не суперечить вона думці й порядку? Спитаєш – чому цього досі ніхто не помітив? Таж дурість у всьому! Але саме ця її всеосяжність заслуговує на кпини, на відсторонений сміх, бо той сміх провіщатиме бунт і визволення. Годилося б написати в такому дусі пасквіль на Всесвіт, щоб цей шедевр найбільшої бездумності дістав заслужене визначення, і щоб відтоді на її честь лунав не хор святобливих зітхань, а іронічний сміх.

Король слухав заціпенівши, а мудрець, помовчавши хвилину, повів далі:

– Кожний учений мав би написати такий пасквіль, якби не змушений був одразу ж вказати пальцем на першу причину, що спричинилась до появи того гідного лише іронічного співчуття явища, що його звуть Всесвітом. А сталося це тоді, коли Безмір був іще геть порожній і чекав на творчі дії, світ брунькувався з чогось меншого, ніж ніщо, з отого