Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

нього. Натовп навколо нас тягнув фрукти й овочі, поросят, які пізніше прикрасять стіл, дешеву рибу і устриці для найбідніших.

Нарешті я побачила її, вона на весь голос торгувалася з товстим м‘ясником. Адамар була дрібною, як дівчинка, згорбленою, як відьма і тонкою, як сардина.

Коли вона мене впізнала, то попрощалася з торговцем і пригорнула таким знайомим мені материнським, але стриманим жестом.

-- Тільки без сентиментів, доню, -- прошепотіла вона по-нашому, не дивлячись на мене. – Здається хтось вже кілька тижнів слідкує за мною. Я хотіла відправити Вам інше повідомлення, щоб відмінити нашу зустріч, але побоялася, що нас викриють. Це востаннє ми бачимося на людях тут, в Парижі.

-- Гаразд, -- відповіла я, її стурбованість занепокоїла мене. – Розкажіть мені все, що Ви довідалися про смерть батька, і що саме ми шукаємо.

-- Я розмовляла з Раймундо після того, як він бачив труп Вашого батька, хоча він вирушив у Святу Землю не надто переконаний, що це був труп його брата. Ваш дядько шукатиме його там, ганятиметься за чутками, я його добре знаю, але тут ми повинні вияснити, що трапилося з тілом в Компостелі. За його описом в мене немає жодних сумнівів, що труп, кому б він не належав, був отруєний, але Раймундо не знайшов безпосередніх свідків, які бачили його смерть і могли б описати симптоми. Тіло дуже спотворене і отрут могло бути кілька. Ваш дядько чудово справився зі своїм завданням і коли повертаючись з Компостели, перетинав різні королівства, то розпитував травників, повитух і всіх, хто розуміється на рослинах. В Наваррі він зіткнувся з чутками й легендами, а конкретно з однією, про “олеандровий поцілунок”.

-- Поясніть свої слова, Адамар, бо мені потрібно повернутися в палац, поки фрейліни, яких мені нав‘язала Аделаїда, не здійняли тривогу через мою відсутність, -- поквапила я її, поки ми торгувалися за капусту.

Я як могла стримувала біль, який мені спричиняли розмови про Рая. По ночах я розмовляла з порожнім місцем, яке він залишив у моєму ліжку, ці розмови зводилися до монологів, але вони скрасили перші самотні дні в палаці.

-- В тих землях існує традиція, варварська традиція, але таке трапляється, коли небажаним дітям отруюють соску, натираючи її олеандром. Їхні тіла синіють. Зазвичай, якщо таке трапляється, стан трупа дитини настільки очевидний, що маму відразу страчують.

-- І Ви вважаєте, що батька вбили за допомогою олеандру?

-- За однією з версій його смерті, до нього підійшов хлопчик з немовлям на руках і попросив, щоб той благословив дитину, поцілувавши в чоло. Я ніколи не вірила розповідям про отруєну криницю, тоді було б більше мертвих і посинілих паломників, а ми про це нічого не чули. В мене є сумніви, тіло Вашого батька було величезним. Я хочу знати чи в Парижі можна здобути таку кількість і випробувати на якійсь великій тварині.

-- Якщо ця отрута розповсюджена в Наваррі, то чи вбивця не здобув її в тих землях, на шляху в Компостелу?

-- В Товстого короля схожий труп, а він помер тут, в палаці. І в нього теж здоровенне тіло, а не як в дитини. Ходімо, Ліє.

Я посміхнулася, вже сто років мене ніхто так не називав. Батько, Рай, Аліса.

Ми пройшли повз невеличку ятку, де підвішене на жердині, колихалося яскраве зелене знамено з намальованою жабою. Якийсь дідусь витягував з плетених кошиків жаби, він діяв спритно, не дивлячись на те, що йому бракувало ноги й він спирався на милицю. Одну за одною він розрубував їх посередині, а коли назбиралося пів десятка, вручив хворобливій служниці, я так думаю, якогось барона Людовика. Жаб‘ячі лапки були делікатесом, а їхня ціна не для бідних.

Адамар ледь кивнула йому і заглибилася в провулок, де торговці продавали ліки й висушені трави. Здоровань з довгим волоссям зав‘язаним у косичку, як його носило багато наваррців, тримав велетенський пучок чортополоху.

-- Мені потрібно трохи олеандру, добрий чоловіче. Добрі люди сказали мені, що його можна знайти тільки тут, -- промовила Адамар, поправляючи чепчик.

Побачивши, як вона розмовляє, я посміхнулася. Я й гадки не мала, як вона це робить, як їй вдається приховати свою силу і перетворитися в когось настільки безневинного. В очах наварця Адамар була всього лиш приємною і тендітною бабусею. Вона вміло користувалася голосом, могла вдати навіть змучений тон сторічної жінки, втягувала голову між плечі, щоб підкреслити горб і її відвертий погляд бабусі відводив усякі підозри, якими підозрілими не були її питання.

-- Але, добра жінко, може Вам краще меліси?

-- В моєї онуки хворе серце, тільки олеандр сповільнює їй биття серця.

-- Його важко здобути навіть в моїх краях, не кажучи вже про ці широти.

-- Може Ви знаєте когось, хто може привезти, я щедро заплачу.

-- Справа не в грошах, бабусю, це просто неможливо. Як би я його не здобув, це буде не скоро, необхідно відправитися в Наварру, щоб його придбати, олеандр збирають у вересні, але на складах він не витримує й місяця. Його вже намагалися й висушувати, але суха рослина втрачає всі свої якості.

-- Всі? – перепитала Адамар, дивлячись йому в очі.

-- Всі, бабусю, корисні якості й… -- він відкашлявся, -- і не дуже корисні. Ні на що не годиться. Я хочу сказати, олеандр можна здобути тільки осінню і немає сенсу замовляти, щоб мені привезли його в Париж. Не хочу Вас обманювати, я змушу Вас чекати, а Вашій онуці легше не стане.

-- Що ж, дякую, -- попрощалася Адамар, і я зауважила її стурбований вираз обличчя.

-- Олеандр був моїм найкращим припущенням, кохана Ліє. А тепер я в розгубленості, -- пробурмотіла вона до себе. – Ваш батько загинув в квітні в Компостелі, і то не через олеандр, та й Товстий король теж ні, бо він загинув влітку в Парижі.

-- Тоді перечисліть вголос, який ще вибір отрут існує? Ви завжди говорили, що тварина, рослина чи камінь… все може бути отрутою.

-- Все може бути отрутою, -- повторила вона. – Але це не звичайна