Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

що я? — Вона силкувалася пригадати, що ж сталось, проте пам’ятала лише тріумфальне падіння.

— Ти мало не випала з ложі. — Даррін схрестив руки на грудях. Схоже, він серйозно мізкував над тим, як це взагалі могло статися без певного наміру.

— Я надто сильно перехилилась… — Гессі згадала, як зіслизнула рука і…

— Ти була б випала, але тебе врятував якийсь пан. Схопив вчасно, — додав Даррін.

— Який?

— Я не бачив його. Я ж відходив. То старша пані, котра сиділа в сусідній ложі, розповіла.

Гессі схопилась на ноги, хоча голова в неї крутилась, мовби після довгого танцю. Даррін поспішив за нею, здивований такою бадьорістю. Дівчина шарпнула важку штору, котра запинала вхід до ложі, і непомильно визначила старшу пані — крім неї, там нікого й не було. Жінка елегантним рухом прикладала до очей бінокль, і вся її постава свідчила про інтерес до вистави.

— Вибачте. — Гессі торкнулася її плеча.

Пані відірвала погляд від сцени. Зморшкувате обличчя сяяло усмішкою, і вона не сказала й слова через те, що її раптово потурбували.

— Прошу. — Жінка схилила голову. — Я вас слухаю.

— Я… мало не впала з балкона.

Гессі почервоніла по самісінькі вуха. Даррін стояв поруч, але тікати не було куди.

— Так. — Жінка спокійно кивнула. — Я бачила це.

— І мене врятував пан… Ви часом не знаєте його? Який він?

Обличчя стало ледь іронічним, проте жінка відповіла тим самим рівним і ввічливим тоном:

— Перепрошую, та зір мене вже трохи підводить, ще й у такій темряві. Але, моя люба, будьте певні, що рятівник ваш — блакитноокий. — Вона всміхнулась зовсім по-дівочому. — У цьому я певна, бо його очі були достоту як сапфіри в діадемі, котру подарував мені на заручини покійний чоловік.

АЇДен ~ Академія

Я став усерйоз задумуватись про те, що Полі справді небезпечний, невдовзі після того, як зник наступний студент. Його звали Арторі. Востаннє я бачив цього Арторі притомним, а не в госпіталі, саме тоді, коли він говорив із Полі. Про що — не знаю.

— Ти знаєш, що з ним сталося? — спитав я в Полі, коли ми якось після занять зустрілися в бібліотеці.

— Він пішов далі.

— Це твої витівки?..

— Ні! — Химерний білявець завжди бурхливо реагував на будь-які зауваги. — Він сам обрав це. Я тільки поговорив з ним про можливості.

— Я теж хочу піти. Мені тут остогиділо. Поговорімо про мої можливості? Викладачі казали, що він обрав інший шлях.

— Так, Арторі відмовився від своїх сил, бо його надто вабило звичайне життя. Хоча звичайне — то умовно. Король Артур — не поштар там випадковий чи кравець.

— Так мене воно теж вабить! — скрикнув я попри бібліотечну тишу. — Мене воно вабить понад усе, звичайне життя! То як же?..

— Ти не можеш. Мабуть, не можеш.

Полі не був певен щодо цього, тому в мене вселилася певна надія.

— А хто може? — Я хотів зрозуміти закономірність.

— Той, у кого, за легендою, мало сил.

— А в мене?

— О, дуже багато. Дуже.

— І що, ця твоя легенда тут мене й тримає?

— Не легенда. А сила. І не моя, а твоя.

Того разу від Полі я так нічого достеменно і не дізнався. На щастя, нового знайомця можна було спокусити розповісти щось, якщо натомість запропонувати гарний вірш чи, скажімо, пісню. А що я вдома вивчив цього предостатньо, то в мене були «товари» на обмін.

— Я тобі одне скажу, — додав він згодом, — не зв’язуйся з Прозерпіною. Вона одержима своїми ідеями і зруйнує все заради них.

Я хмикнув. Не казати ж йому, що вона говорила те саме про нього.

Незабаром по тому однієї ночі Розе запросила мене на клубні збори. Як вона сказала, я вже достатньо довго пробув в Академії, щоб стати учасником клубу. Я зауважив, що не маю планів ставати членом жодної формації, проте Розе належала до того типу панянок, котрі легко пропускають усе почуте повз вуха, якщо їм це зручно.

Клуб збирався в півкруглій аудиторії, одразу ж за бібліотекою. Знайомих облич тут трохи було. Ніхто не висловив особливо бурхливої реакції щодо моєї з’яви. А далі почалося щось геть дивне.

Вони сиділи колом. Перед ними горіли свічки — дуже високі й товсті. Розе сказала, що мені ліпше сьогодні просто спостерігати. І я спостерігав.

Студенти, кожен по черзі, страшними голосами проспівували щось на кшталт своїх імен із численними незрозумілими титулами, серед яких повторювалось хіба «перший імені цього» і «бог того-то», а потім вдихали дим і просили могутніх заступників з першої Тріади (ще одне казна-що) дати їм видиво і вказати шлях. Час від часу хтось зойкав, розплющував очі й задкував з кола, а от Розе рівномірно собі хиталась, ніби діставала від того неабияке задоволення.

Потім я спитав у неї, що це, в біса, таке дивне і моторошне було. Бо скидалось на збори прихильників заборонених препаратів. В університеті, що я закінчував, такий гурток теж збирався, але мені вистачило одного візиту, щоб зрозуміти, що туманні видіння — це не моє.

— Ми викликаємо спогади, — відповіла Прозерпіна з блаженною усмішкою. — Спогади з попередніх життів, щоб знати, як нам бути далі. Для цього існують Слова, але ліпше побачити все на власні очі, ніж просто прочитати.

Більше я нічого не питав.

У мене були сумніви, чи варто додавати цей епізод до моєї історії. Проте мені таки хотілося розповісти про все, що зі мною сталось, а всі ці люди і ці Слова — вони направду відіграють більшу роль, ніж може здаватися. Я спочатку не розумів, якою мірою більшу.

Згодом я дізнався і про місцеву