Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

Вона знову змовкла.

– Отож скільки це було Келвінові, як він нарешті став вільним? Порахуй. Я погано вмію додавати.

– Тридцять дев’ять або сорок.

– Десь так. Чоловік середніх літ. Але це нічого, він тепер нарешті вільний і має добру ферму. Як думаєш, що було далі? Скажи мені.

Я глитнула. Раніше передчуття тепер скрутило мені шлунок.

– Поїхав у Нью-Ліскерд і знайшов собі дружину?

Вона кивнула.

– Правильно. Ти зрозуміла. Збагнула, до чого все йде.

Ми трохи посиділи, слухаючи тишу. Цикади перестали співати. Роками я намагалася застати їх, коли вони замовкають – почути, як найостанніша цикада доспівує останню ноту дня – і ніколи мені не вдавалося. Тепер ліси стояли страхітливо мовчазні, чекаючи, як на зміну прийдуть створіння ночі.

– Я б тепер з’їла ще печивко, – сказала міс Вернон.

Я простягнула їй печиво, й старенька повільно його з’їла, кришачи на сукню. Ще з повним ротом вона промовила:

– Вона теж була приємна жінка, тільки от імені не згадаю. Чоловіки з Паїв завжди мали добрий смак на жінок. Як, пак, її ім’я? Ти мала б пам’ятати.

– Еліс.

– Саме так, Еліс. Приємна жіночка. Приїхала така життєрадісна, як і всі вони. Пекла на церковні свята, вступила до клубу швачок. Думаю, вона навіть якийсь час грала на церковному оргáні. Точно. Грала. А тоді Келвін сказав, що репетиції забирають надто багато часу, тож їй довелося покинути. Джойс Тедвортс її замінила, а вона й нот не знає… Не музика, а тортури…

Міс Вернон стала вглядатися в ліси, пригадуючи недолугу музику. А за хвилинку сумовито сказала:

– В Еліс було багато викиднів. Певно, два на кожну народжену дитину. Бідолашна. Так що вона народила тільки трьох. Я так ніколи й не вивчила їхніх імен. Хоча, ти ж їх знаєш. Мені не треба тобі про них розповідати.

Я подумала про Розі. Вона була схожа на паросток, що випадково зійшов на чужому задньому дворі – худюща, бліда, цибата й скуйовджена. Раптом я чітко пригадала Розі, як та стояла біля парти – наші парти були поряд, тож вона стояла і біля моєї. Ми обидві тоді мали десь по шість років, навчалися в першому класі. Певно, міс Керрінгтон поставила їй питання: щоб відповісти, треба було підвестися. Але Розі не могла відповісти. Вона просто мовчки стояла, а за хвилину я помітила, що вона тремтить усім тілом. Міс Керрінгтон сказала, досить м’яко:

– Я знаю, що ти це знаєш, Розі. Спробуй відповісти.

І тут щось задзюркотіло, і засмерділо сечею, і я враз побачила на підлозі калюжку, що росла навколо її черевичків. Міс Керрінгтон після цього її більше не запитувала.

Отака була Розі. А ще була Мері. Я згадала, як вона завжди стояла, коли мала порожні руки – обійнявши себе, вкривши лікті долонями, ніби мерзла, навіть у спекотний день. Її голос завжди звучав м’яко й боязко – занадто м’яко і боязко. Він мене завжди дратував. Пам’ятаю, як слухала їхні з Меттом розмови і дратувалася через той голос.

І Лорі, який брав на себе лев’ячу частку Келвінового гніву. Я уявити не могла, яке було його життя. Такі речі лежали зовсім поза межами моєї уяви. Все, що я знала – він майже ніколи не дивився людям в очі, а коли таки дивився, то в його очах було щось таке, що примушувало відвести погляд.

Міс Вернон заворушилася й зітхнула.

– Тепер ти мені щось скажи. Ти ж маєш бути розумна, всі так кажуть. Як так вийшло, що всі чоловіки з родини Паїв так не любили своїх дітей? Як таке могло статися з усіма трьома поколіннями? Передалось по крові? Чи просто вони не знали, як інакше поводитися? Бо мені це не здається природним. Немає жодного сенсу.

– Не знаю, – відповіла я.

– Ні. Я так і думала. Ти не аж така розумна. Ніхто того не знає.

Ми посиділи в тиші. З лісу ширилася тінь, нишком повзла, підкрадалася до нас. Я пристукнула комара долонею, шкіра на руці виявилась холодною.

– Хай там як, – сказала міс Вернон. – Думаю, решта тобі відома. Може, навіть краще за мене.

Я кивнула. Я знала решту.

Вона струсила крихти з колін покрученою старечою долонею.

– Назбирати вам овочів на вечерю? – запитала я.

– Так, квасолі. Але спочатку відведи мене до туалету. Бо я вже довгенько терплю.

Отож ми з міс Вернон поплелися до ванної й залишили історію Паїв ще раз розчинятися, повільно, як туман із озера, в прохолодному вечірньому повітрі.

Глава 11

Мені було п’ятнадцять, коли я почула історію родини Паїв від міс Вернон. У цьому віці я була здатна, хоч і заледве, повністю усвідомити все, що вона розповіла, подумати над цим і зрозуміти, як це пов’язано з життям мого покоління. Не скажу, що це збудило в мені більше співчуття чи розуміння, але принаймні допомогло вписати події у контекст. Якби я почула цю історію в сім років, то певна, що не надала б їй значення. Насамперед, бо діти неминуче зациклені на собі. Яке їм діло до трагічного чи безладного життя сусідів? Їхня найважливіша справа – вижити, й переймаються вони тими, хто допоможе їм у цьому. Звісно, ще одна їхня справа – вивчати світ навколо, звідси безмірна цікавість молодих тварин, але найперше – вижити. Того року все, на що мене вистачало, було виживання, принаймні в сенсі емоційному.

Як і кожного, того жахливого року я щодня ходила до школи вздовж залізничних колій. То був найкоротший маршрут. Дорога зміїлася, а колії лежали прямо. Чесно кажучи, їхня прямота мене й тепер дивує, хоча дитиною я над цим не замислювалась. Коли чоловіки, що будували залізницю, наштовхувалися на перепону, то висаджували її в повітря, зрубували або заповнювали її, або будували над нею міст – залежно від ситуації.

Я бачила фотографії тих чоловіків; вони не схожі на героїв: спираються на мотики, з капелюхами на потилиці, всміхаються фотоапаратові гнилими зубами. Більшість із них невеличкі, худі, аж світяться, з жилавими, та невеликими м’язистими руками, що напинають рукави. Деякі виглядали так, ніби в дитинстві недоїдали. Але, вони, певно, мали сталеву витримку й міць. Безсумнівно, мали.

А що місце, яке вони розчистили для колій, було втричі чи вчетверо ширше за самі колії, то за роки воно заросло дикими квітами й травами: іван-чаєм і молочаєм, золотарником і дикою морквою, дзвіночками й козельцем – так, що коли я щоранку йшла вздовж колій,