Євгенія Анатоліївна Кононенко - Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

що його онук збирається стати рабином, але хіба це можливо? Ми ж тоді всі переконалися, що бога нема. «Я молився, щоб вижити», — відповідає герой, проте давній друг сповнений скепсису: а ті, хто НЕ вижили, невже вони не молилися?

Герой промовчав. Щоб молитва дійшла до Бога, треба не лише молитися, а й побачити Його в пеклі. Власним ресурсом здобути таке бачення замучене нелюдськими умовами створіння не може. Про Бога може нагадати якась неймовірна людина, така, як, скажімо, Віктор Франкл. Героєві оповідання Шмітта в цьому допоміг пес. І читач вірить, що пес таки може нагадати про Бога у страшних екстремальних умовах. Від яких хай нас усіх боронить Бог.

Але чи варто нагадувати тим, кого Бог вборонив від екстремальних жахіть Історії, про тих, хто всі ці жахіття пізнав на власній шкурі? Певне, що іноді таке нагадування має сенс. Але нагадувати варто так, щоб це викликало справжні емоції. І не лише захоплення тими, хто змогли все подолати. А й щире співчуття до тих, які цього не зуміли. До таких книжок належать романи недавно померлої російської письменниці єврейсько-українського, як зараз кажуть, backgroundу, Маргарити Хемлін. Особливої трагедійної сили сягає її роман «Дізнавач». Дія відбувається невдовзі після закінчення війни в Чернігові й Острі. Цей роман було перекладено українською. Але, вітаючи переклади українською з усіх мов, у цьому конкретному випадку визнаю: важливою героїнею цього роману є мова оригіналу: канцелярсько-протокольна російська, якій несподівано додають щось людське слівця й фрагменти фраз, що забезпечують то український, то єврейський колорит.

В українській, як і в російській, досі нема слова, яке б передавало смисл англійського survivor, французького survivant, тому вживаю саморобне «виживанець». У романі «Дізнавач» виживанці Катастрофи, в духовному сенсі, власне, і не вижили, хоча лишилися живими. В радянські часи гучно й нав’язливо звучала пісня «Ми хлєба горбушку, і ту пополам». Нас дуже хотіли переконати, що радянські люди в біді завжди всім ділилися з ближніми. То був офіційний міф. Також в радянські часи побутував, цього разу неофіційний, міф про дружбу й взаємодопомогу між євреями: чужим, може, й не допоможуть, але одне одному — неодмінно, тож і нам варто повчитися в них. На сторінках роману Маргарити Хемлін оживає весь реалізм і драматизм поведінки тих, хто, тікаючи від наступу нацистів, рятують лише себе й найближчих, лишаючи напризволяще іншу рідню. Сподіваючись, що в смутні часи легко ховати кінці у воду. Або у вогонь.

Для трьох дівчат-підлітків на возі, яким їхали родичі, місця не знайшлося, і вони лишилися на окупованій території. Спочатку їх ховали, а потім розумниці-красуні з довгим хвилястим волоссям загинули в полум’ї, коли підпалили хату, яка дала їм тимчасовий притулок. По війні їхня ще молода мати стає чудовою кравчинею в Чернігові, якій жінки віддають останні гроші за сукні на замовлення. І вона дуже винахідливо й результативно вміє шантажувати своїх родичів, з вини яких її дочки не змогли втекти. Ця жінка нібито живе вірою знову народити дитину і ростити її. Всі її дії підпорядковані цій, здавалося б, і шляхетній, і зрозумілій меті. Проте, коли втрачено відчуття реальності, енергія рішучості й цілеспрямованості витрачається даремно. Позитив віри трансформується в негатив одержимості. Мати, яка втратила дітей, не бере на виховання жодної єврейської сирітки з дитячого будинку, бо параноїдально шукає серед живих котрусь зі своїх загиблих дівчат. Тож на сторінках «Дізнавача» замість Бога маємо божевілля.

Останнє речення попереднього абзацу конфліктує із першим реченням даного нарису. І все одно, Маргарита Хемлін написала дуже добру книгу про Катастрофу. Таку, яку мають право писати самі лише євреї: бо ще не робить людину правою сам по собі досвід жертви Катастрофи, виживанці якої — то не конче люди, які, пізнавши пекло, пізнали істину й стали мудрецями. Якби авторка сама не була єврейкою, то отримала б за свої тексти жорсткі звинувачення в антисемітизмі.

А до того ж кожна велика трагедія рано чи пізно стає великою банальністю, загальним місцем. Як хрестик на грудях нерідко стає еротичним знаком, а не символом хресної муки, так і від чергової згадки про Катастрофу вже нікому моторошно не стає. Це було, було, тим людям дуже не пощастило, але нам треба жити далі. І в настанові «жити далі» також є частки істини. Проте від платтячка для неіснуючої дівчинки, яке єврейська кравчиня майстерно обшиває третім рядом мережива й не може зупинитися, в читача бодай ненадовго, а кров таки захолоне. Героїня, яка протягом усього розвитку подій дратує читача своєю жадібністю, чварністю та нахабним втручанням в життя інших, в момент розв’язки викликає велике співчуття. Коли ми раптом починаємо щиро жаліти людину неприємну, і навіть огидну, в тому є якесь особливе розпалювання в нас Божої іскри. Це як рядок з Тувімового «Молебня»: «Молюся, Господи, щиро ... За злих, дурних і нікчемних...»

Людей, які втратили Бога не в релігійному, в метафізичному сенсі, а потім тішать себе Його замінником, імітацією, в нашому світі повно. І в тому нема прямої залежності від зовнішніх трагедій. Адже внутрішні людські трагедії розігруються і в зовні впорядкованих суспільствах, або в таких, куди прийшли трагедії не настільки, здавалося б, страшні, як єврейська Катастрофа.

«Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, найпопулярніший роман письменника, який, як і Шмітт, належить до тих, кого читають у світі найбільше. Частіше автори дають своїм текстам конкретну назву: «Пес», «Дізнавач». Тут назва абстрактна, яка спантеличує: «легкість» асоціюється радше з позитивом, то чого ж вона раптом «нестерпна»?

Історія життя й загибелі подружньої пари розгортається в соціалістичній Чехословаччині за кілька років до вторгнення радянських військ, під час тих подій і далі, на тлі їхніх наслідків. Кваліфікований хірург Томаш зустрів гарненьку й наївну офіціантку Терезу. Томаш був розлучений, не планував нового шлюбу, волів зустрічатися з жінками, але не жити з ними разом. Проте, Терезі вдалося оселитися в його домі. Чим же приворожила досвідченого і освіченого чоловіка ця дівчина? Тим, що виявляла таку відданість чоловікові, коли не мала й не прагнула свого власного життя? Тереза іноді нестерпно дратує Томаша, але й іноді, як ніхто, вміє викликати в нього напади душевного тепла і неконтрольовані вихлюпи співчуття. Наприклад, коли вона відкопала й принесла додому ворону, яку закопали живою злі підлітки. Томаш і Тереза нібито щиро прив’язані одне до одного, вони разом багато років. Але сімейного щастя так і не побудували: Томаш весь час зраджує Терезу, а вона мучиться нестерпними ревнощами. Але і не йде від нього, щоб не опинитися знов у