Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

якоїсь ваги, що стягнула б мене додолу, проте це було нелегко, любий пане Богуміле, стан зависання тривав, мабуть, дуже довго, аж урешті я почув скрик панни Цівле, який, наче постріл протиповітряної батареї капітана Римвіда Остої-Кончипольського, поцілив мене десь поблизу серця, і я нарешті впав додолу, але не як тріснута куля «SP-АLP-Мостиці» на луку під Бобовою, а як заіржавілий «туполєв», у якого перегоріли двигуни, і це був страшенний удар, і я повільно підводився після нього, весь у струменях води, а панна Цівле, допомагаючи мені вибратися з балії на дощівку, гриміла гучним голосом: — Якщо хтось не вміє ходити, то не має братися літати, здається, ви належите до тих, у кого канапка завжди падає маслом до підлоги, добре хоч ви не приземлилися в компостній ямі. — Чудово, — сказав я, стукаючи по балії, — як бачите, та купіль повернула мене суспільству, зодягнувши в нові шати, — я викручував холоші штанів. — Я ковтнув ще й нового духу, я мов новонароджений. — Ну, не знаю, — відповіла вона, кладучи подушку на гамак. — Мені треба поспати, за три години підйом, — але поки вона зникла в дверях дерев’яної повітки, то підійшла до мене, любий пане Богуміле, й подала на прощання руку зі словами: — Дякую, — а я стояв отак перед її будинком, геть уражений, бо за що вона мала мені дякувати, це радше я мав би бути їй вдячним за фантастичний вечір із Фізиком і Шкарбаном, за пришвидшений курс сучасного мистецтва, за ноу-хау інтернет-фірми «Пророк», і, врешті-решт, за урок, як не треба курити траву, коли ти ніколи досі цього не робив; я йшов уздовж цвинтарного паркана, думаючи про все це й, по правді, знову вступав у долину меланхолії; над корабельнею і затокою здіймалася густа імла, десь у порту стугонів навігаційний гудок, неподалік задзеленчав на роз’їздах невидимий трамвай, повітря було липке від неймовірно важких снів, які не могли дочекатися фіналу в цегляних будинках, завулках і садах; кропива, пирій і лобода знов обростали місто, якого я ніколи не любив: чуже, нікчемне, неправдиве, воно западало щороку на міліметр глибше в трухлявину власних міфів, ніби в його існуванні була замала доза сонячного світла, наче давні запахи оселедців, смоли, іржі, сажі й агару лягали непроникним саваном на масну воду каналів, спорохнявілі рештки помостів, соціалістичні багатоповерхівки й ніколи не відбудовані шпихліри. — Щось ви кисло день починаєте, — доброзичливе від природи таксистове обличчя нагадувало всі нараз екранні втілення Клауса Кінскі, — якщо хочете, можемо дорогою роздобути пивасика, цілодобовий сервіс, за Ярузеля, пане, то було «унмагліх», а тепер «магліх», усе «магліх», — спрацьований «мерседес» із породи крилатих направду розвалювався на повороті Картуської, напівмертвий дизельний двигун викидав кужелі вихлопів, заляскали дверцята, стукнули амортизатори, опустилося щілясте вікно, в салоні літала густа задушлива хмара освіжувача повітря, здається, в ментоловій версії. — Ну, а як нє, то я на секунду вискочу по куриво, — озвучив водій свої наміри, — ви тут заждіть півхвилинки, — він зупинив машину проти нічної крамниці неподалік маневрового майданчика. — Зараз повернуся, — скреготнули та хряснули дверцята, — тільки не засніть, — я дививсь, як довкола смітника під кінським каштаном палає невеличке вогнище, дервіші, бомжі, паства святого Вітта, покидьки, фанфурники, смердюхи, ханурики обидвох статей гріли свої лахмани у цьому миготливому колі, картину щомиті заслоняла густа імла, їхні обличчя, любий пане Богуміле, їхні силуети, їхні повільні й ощадливі рухи нагадували повстанців, змучених довгим маршем, котрі, відірвавшись на кілька хвиль від армії окупанта, шукають ілюзорної миті перепочинку, — ілюзорної, бо світанок, якого вони навіть не помічають, принесе їм неминучу смерть, підлу й нікчемну; ми рушили далі тим страшнючим «мерседесом», таксист розгортав свій монолог, а я відчув, що мої вечірній і нічний уроки водіння досі незавершені, що вони мусять мати продовження, як мала продовження історія «стосімдесятки», але не тієї, яку вкрали совєти, — та була з бензиновим двигуном, але тієї, що з’явилась одного весняного дня сімдесят другого року на розі Хжановського у Верхньому Вжещі завдяки моєму батькові; та мала дизельний двигун і значно більший пробіг, що, звісно, мусило знайти свій відбиток у епілозі — тільки чи захоче панна Цівле, — замислювався я, розраховуючись з таксистом, — повернутися до теми, щоб закрутити наступну петлю в нашому автомобільному курсі? — І уявіть, любий пане Богуміле, вона захотіла, бо коли наступного дня я йшов вуличкою Совінського до фірми «Коррадо»: «гарантуємо водійські права за найнижчими в місті цінами», — то побачив у вікні маленького «фіатика» її вишукану голівку й почув: — Гей, пане Павле, ви запізнилися на п’ятнадцять хвилин, невже ви, чоловіки, завжди мусите ускладнювати прості справи? — Я був сконфужений, бо ж тоді, після тієї травички ми не домовлялися на конкретну годину, тому я мовчав, застібаючи паски й налаштовуючи дзеркальце, але вона і справді мала гарний настрій і негайно, щойно я рушив, сказала: — Нині проходимо перехрестя, спочатку поїдемо на Гуцисько, і я хочу нарешті почути, що зробив ваш батько, сподіваюся, це мало якийсь зв’язок з автомобілями вашого дідуся. — Звісно, — я виїхав на Картуську, — однак поки я про це розповім, ви мусите дізнатись, яким було так зване тло, отож, — я пригальмував на світлофорі перед міською радою, — воно було надзвичайно сіре й убоге, ми жили дуже скромно, батько, щоправда, працював інженером, але не належав до новочасного авангардного здорового класу, впродовж довгих років заробляв менше, ніж тракторист у радгоспі, доковий плазівник, доярка або муляр без диплома, проте ніколи не нарікав, ніколи не мав кислої міни, навіть коли ми перед зарплатою їли самий лише хліб зі смальцем, усміхався й казав: — Ми й не таке пережили, — і ніколи не дозволяв собі згадувати старі добрі часи, бо завжди вважав, був непорушно впевнений, що, зрештою, прийдуть іще кращі, хоча, правду кажучи, — ми стояли в «корку» перед міською радою, — я ніколи не міг виявити джерело цього шляхетного оптимізму, який у жодному разі не походив з досвіду, натомість із якихось покладів наївної доброти, глибоко прихованих у душі мого батька, бо звідки він черпав віру, — ми поволі проминали найбридкіший будинок у місті, — що буде краще, якщо було чимдалі гірше? — Може, він вірив у Бога? — панна Цівле запитливо поглянула на мене, — якщо хтось має це глибоко в собі, не на показ, то навіть якщо його зжеруть леви, він вважає, що, попри тимчасові труднощі, справи йдуть назагал добре. — Ну, може, й так, — засміявсь я, пригальмовуючи на висоті Ракового торгу, — хоча його віру в Бога було радше виведено з ідей квантової фізики, ніж із катастроф історії, але хай би там як