Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

На його тонкій шиї по гадючому крутилася голо-обстрижена, Гуляста, мов диня-зимівка, голова. Він палко закликав козаків не підкорятися зрадникові революції, генералові Корнілову, говорив про згубливість війни з народом, закінчив промову звертаючись до Бунчука:

— А ви, товаришу, не. думайте, що ми вас" як і пани офіцери, зневажаємо. Ми вам раді і шануємо, як представника народу, і ще за те шануємо, що бувши ви офіцером, не утискували козаків, а були з ними по-братерськи.. Брутального слова від вас не чули, але не думайте, що ми неосвічені люди, не розуміємо поводження — ласкаве слово

і тварина розуміє, не те що людина. Низько вам кланяємось

" '

і просимо переказати пітерським робітникам і салдатам, що на них руку ми не підіймемо!

Мов у котли гахнули: гуркіт хвальних криків сягнув останнього ступню напрудження і, повільно спадаючи, затихнув"

Знову на діжці хитнувся, переламуючись ставним торсом Калмиков. Про славу і честь сивого Дону, про історичну місію козацтва, про разом пролляту офіцерську й козацьку кров говорив він; задихаючись, помертвіло блідіючи.

Калмикова заступив опасистий білявий козак/ Злобну промову його, скеровану проти Бунчука, перервали, — промовця стягли за руки. На діжку скочив Чикамасов. Ніби розколюючи поліно, махнув руками, гаркнув:

— Не підемо! Не будемо вивантажуватись! У телеграмі прописано, ніби козаки обіцяли допомагати Корнілову, а хто нас питав? Не обіцяли ми йому. Офіцери з козацької спілкової ради обіцяли! Греков хвостом намахав,—хай він і допомагає!..

Все частіш змінялися промовці. Бунчук стояв, угнувши лобасту голову, земляним рум'янцем чорніло його обличчя* на шиї і скронях у здутих жилах буйно кидався живчик. Гу-щавіла наелектризована атмосфера. Почувалося, що ще трохи — і яким не.будь безглуздим учинком, кров'ю розрядиться напруженість.

Зі станції юрбою прийшли салдати залоги, і офіцери залишили мітинг. *

За півгодини захеканий Дугін підбіг до Бунчука:

— Митровичу, що робити? Калмиков щось надумав. Вивантажує зараз кулемети, гінця верхового кудись послали.

— Ходім туди. Збери чоловіка з двадцятеро козаків! Мерщій!

Коло вагону ешелонного Калмиков і три офіцери нав'ючували на коней кулемети. Бунчук підійшов перший, оглянувся на козаків, і, сунувши в кишеню шинелі руку, вцхо-гхив новенький, дбайливо вичещений офіцерський наган.

— Калмиков, ти заарештований! Руки!..

Калмиков плигнув від коня, збочився, лапнув кабуру та витягти револьвера не встиг: вище голови його дзвинькнула куля; випереджуючи звук пострілу, глухо, недобрим голосом гукнув Бунчук:

— Руки!..

Курок його кагану оголюючи дзьобик бійка, поволі піднявся до половини. Калмиков стежив за ним звуженими очима, важко підносив руки, поляскував пальцями.

Офіцери неохоче здали зброю.

— І шаблі накажете зняти? — шанобливо спитав молодий хорунжий-кулеметчик.

— Так.

Козаки розв'ючили коні, внесли кулемети до вагону.

— До цих поставити вартових, — звернувся Бунчук до Дугіна. — Чикамасов заарештує решту і приставить їх сюди. Чуєш, Чикамасов? А Калмикова ми з собою поведемо до ревкому залоги. Осавуле Калмиков, будь ласка, ; іди вперед.

— Ловко! Ловко! — захоплено сказав один з офіцерів, плигаючи до вагону і провожаючи очима Бунчука, Дугіна і Калмикова, що віддалялись.-

— Панове! Ганьба, панове! Ми поводились, як діти! Ніхто не додумався вчасно шльопнути цього негідника. Коли він наставив на Калмикова револьвера, тут би йому раз — і готово!

Військовий старшина Сукин з обуренням оглянув офіцерів, довго діставав тремтячими пальцями цигарку з цигарниці.

— їх же ціла чота... Перестріляли б, — винувато зауважив хорунжий-кулеметчик.

Офіцери мовчки курили, зрідка переглядаючись. Швидкість, з якою все сталося, їх приголомшила.

Калмиков, покус.юючи кінчик чорного, вуса,/ деякий час ішов мовчки. Ліва вилицювата щока його горіла, як від ляпаса. Зустрічні мешканці дивилися здивовано, зупинялися, перешіптувалися. Над Нарвою линяло передвечірнє хмарне небо. По коліях червоними зливками лежало опале листя берез — серпень розгубив, уходячи. Через зелену баню церковці перелітали галки. Десь за станцією, за смерковими полями, дихаючи холодком, уже лягла ніч, а від Нарви на Псков, на Лугу, небесною цілиною, бездоріжжям усе. ще йшли загрунтовані гляйвасом вечора подерті хмари і переходячи невидиму межу, тіснила сутінки ніч.

Коло станції Калмиков круто повернувся, плюнув в обличчя Бунчукові.

— Негідник!

Бунчущ .ухилившись від плювка, помахом підніс брови і довго стискував лівою рукою п'ясть правиці, що поривалася ковзнути в кишеню.

— Йди!.. — ледве виговорив він.

Калмиков пішов, потворно лаючись, випльовуючи брудне кім'я слів, породжених на фронті смертною тугою, жахом, одчаєм і болем.

— Ти зрадник! Зрадник! Ти заплатиш за це! — вигукував

він, часто зупиняючись, наступаючи на Бунчука. > .

— Іди!.. Прошу... — всякий раз умовляв той.

І Калмиков, стискуючи кулаки, знову зривався з місця, йшов ривками, як запалений кінь. Вони підійшли до водо-тягу. Скриплячи зубами, Калмиков кричав:

— Ви не партія, а банда. мерзенних' покидьків суспільства. Хто вами керує?—'Німецький головний штаб! Біль-шо-ви-ки!.. х-х-ха! Покручі! Вашу партію, набрід цей, купують, як б....! Хами! Хами, мать вашу!.. Продали батьківщину!.. Я б усіх вас на одній поперечці!.. О-о-о-о! Настане час!.: Ваш цей Ленін не за тридцять німецьких марок продав Росію?!.. Хапнув мільйончика — і зник!., каторжанин!..

— Ставай до стінки! — протяжно, заїкаючись, крикнув Бунчук.

Дугін перелякано заметушився.

— Ілько Митровичу, зажди! Чого ти? По-че-кай!..

Бунчук, з спотвореним лютістю, почорнілим обличчям підскочив до Калмикова, міцно вдарив його в скроню. Топчачи ногами злетілого з голови Калмикова кашкета, він тягнув його до цегляного, темного муру водотягу.

— Става-ай!

— Ти що? ти!.. Не смій!.. Не смій бити!.. — рикав Калми-ков, опираючись.

Глухо вдарившись спиною об темний мур водотягу, він випростався, зрозумів:

— Убити хочеш?

Зігнувшись, квапився Бунчук, рвав револьвера, що. курком зачепився за підшивку кишені. Калмиков ступив уперед, швидко застібаючи шинелю на всі ґудзики.

— Стріляй, сучий сину! Стріляй! Дивись, як уміють вмирати російські офіцери!.. Я і перед сме-е... О-о-ох!..

Куля війшла йому в рот. За водотягом, знімаючись у східчасту височінь, спирально звилася хрипкувата луна. Спіткнувшись на другому кроці, Калмиков лівою рукою обхопив голову, впав. Вигнувся крутою дугою, сплюнув на груди чорні від крови зуби, солодко поцьмокав язиком. Ледве спина його випростуючись, торкнулася вогкої ріні, Бунчук вистрілив ще раз. Калмиков кинувся, повертаючись на бік, мов птах засинаючи підвернув голову під плече, коротко схлипнув.

На першому перехресті Дугін наздогнав Бунчука.

— Митровичу... Що ж ти, Митровичу?... За що'ти його?

Бунчук довго трусив плечі Дуґіна, встромляючи у вічі йому насталений неламкий погляд, сказав, дивно спокійним погаслим голосом:

— Вони нас, або ми їх!.. Середини немає. Полонених немає. На кров — кров'ю. Хто кого?... Війна на знищення... Зрозумів? Таких, як Калмиков, треба нищити, душити, як гадюк. І тих, хто слиниться жалістю до таких, стріляти треба... Зрозумів? Чого слини розвісив? Стиснись! Злий будь! Калмиков, коли б його влада була, стріляв би на нас, цигарки з рота не виймаючи, а ти... Ех, мокрогубий!

У Дугіна довго тіпалася* голова*, поклацували зуби і якось безглуздо плутались великі, в поруділих чоботях, ноги.

Безлюдним річищем, вулички йшли мовчки. Бунчук зрідка поглядав назад. Над ними в темряві низько пінилися, направляючись на схід, жалібно-чорні хмари. 1/ просвіт, з малесенького клаптя серпневого неба, зеленим розкосим оком мертвяка дивився визублений, обмитий вчорашнім дощем, місяць. На ближньому перехресті стояли, горнучись один до одного, салдат і жінка в білій, накинутій на плечі хустці. Салдат пригортав жінку, притягуючи її до* себе, щось шепотів,, а вона, впираючись йому в груди руками, відкидала голову, мурмотіла захлипаним голосом: "Не вірю! Не вірю!", і,приглушено молодо сміялася.

XVIII.

31-го серпня в Петрограді застрелився викликаний туди до Керенського генерал Кримов.

З каяттям потекли до Зимового палацу делегації і командири частин кримівської армії. Люди, що недавно йшли на Тимчасовий уряд війною, тепер любязно розшаркувалися перед Керенським, запевняючи його в своїх вірнопідданських почуттях.

Розбита морально, кримівська армія ще агонізувала: частини з інерції котилися до Петрограду, але рух цей уже втратив усякий сене, бо кінчався Королівський' путч, згасав майнувши бенгальським вогнем вибух реакції і тимчасовий правитель республіки, щоправда, втративши за ці дні м'ясистість одутлих щок, по-наполеонівськи дригаючи затягненими в краги литками, вже говорив на черговому засіданні уряду про "повну політичну стабілізацію".

За день до смерти Кримова генерал Алексеев дістав призначення на головковерха. Коректний і уразливий Алексеев, розуміючи всю неприглядну двозначність свого становища, спочатку категорично відмовився, але потім прийняв призначення, керуючись виключно бажанням полегшити долю ‘Корнілова і тих, хто був так або інакше замішаний в організації його анти-урядового бунту.

31-го з дороги він прямим проводом переговорив із ставкою, намагаючись з'ясувати, як ставиться Корнілов до його* призначення та приїзду. Нудні переговори тривали з перервою до пізньої ночі.

Того ж дня в Корнілова відбулася нарада чинів штабу і осіб до Корнілова близьких. На поставлене від нього пита'ння про доцільність дальшої боротьби Із Тимчасовим урядом, більшість з присутніх на нараді висловилася за продовження боротьби.

— Прошу вас висловитись, Олександре Сергійовичу,—

звернувся Корнілов до Лукомського, що мовчав протягом усієї наради.

Той у стриманих, але рішучих словах заперечував проти продовження чварної війни.

— Капітулювати?—спитав, гостро перериваючи його, Корнілов.

Лукомський знизав плечима.

— Висновки сами напрошуються.

Розмови тривали ще протягом півгодини. Корнілов мовчав, видно, величезним 'зусиллям волі зберігаючи самовладання. Нараду незабаром розпустив, а за годину викликав до себе Лукомського.

— Ви маєте рацію, Олександре Сергійовичу! — хруснув пальцями і, дивлячись кудись убік погаслими, сивими, ніби посиланими попелом, очима, стомлено сказав: — дальший опір був би і нерозумний і злочинний.

Довго тарабанив пальцями, прислухаючись до чогось,— можливо до мишачої метушні власних думок, помовчавши, спитав:

— Коли приїде Михайло Васильович?

— Завтра.