Шевчук Валерій - Три листки за вікном, Шевчук Валерій

Біда повернув до них голову, блиснув молодими зубами, і його голос у ранковій тиші зазвучав напрочуд лагідно…

— Вони йшли до Поповича в шинок, — сказав Кнуренко. — Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку тверезих, а сам поїхав додому.

— Довго був удома? — спитав Скиба.

— До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

– І більше того дня сюди не вертав?

— Чого ж… Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не бачивши.

— А Кочубей і Михайло?

— Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й були, не розпитував.

— Хто може посвідчити, що було саме так?

— Товаришів моїх, стадників, попитайте, — сказав спокійно Кнуренко.

— Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

— Знаю, — просто відповів Лук'ян. — І посильний ваш оповів, і, доки селом їхав, не один розказав…

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав, що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед нами, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом, адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здавалося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Мимоволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля поступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, недаремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося поступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче квіти, чисті й непорочні…

— Досить на сьогодні розпитів, — сказав Скиба, шумно встаючи. — Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнуренко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав кухлика в руці.

— Вип'ю водиці з підтрубної криниці, — сказав і приклав до рота.

— Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе, — сказав я. — Кварту чи пієш, а кварту — то повну!..

— Ми гаразді до того й до оного, — підхопив Стефан, сідаючи на лаву. — Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда тільки, коли нічого пити.

— Маєте рацію, пане Власе, — сказав я. — Але перш, ніж добре заспівати, треба кварту повну спорожняти…

— Чи ж погано я її спорожнив? — спитав Савич, примружуючись.

— Маю на думці інше, пане Власе, — сказав я. — Чи не навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу милість уконтентувати!..

— Святе діло мовите, пане канцеляристе, — сказав дячок. — Тільки боюся я В'юцки…

— Пане Власе! — вигукнув я. — Ви не остигли до кохання?

— До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляристе, — сказав поважно дячок.

10

Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пішла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила незримий свій дух. Тінь чи запах — неосяжну присутність, розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагідно, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле. Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій сьогоднішній настрій — похідне такого розпорошення, їх довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкувалися, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли: відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу, — мертві тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошуватися, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому існували, — нагадують про зникле тіло й відлетілу душу. А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Душа, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої істоти чи не є сокровення на противагу смерті? Але існує інший сакрамент, животворний і світлий, — це відчуття часток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас як надія і як провісниця; через це й думав я в цей момент саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона, окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав прагнути зцілення, хай і тимчасового, — розмови з Савичем тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу, по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла. Вони наче проводили нас — бігли все попереду, навіть поглядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й перекидали одне одного, і вдавали, що кусають… Дихали на нас, видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас неспокоєм, супроти якого годі встояти — прочувалася причаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі. Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла, через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий порох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру — завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.

11

— Я знала, що ви прийдете, — сказала В'юцка, відчиняючи двері.

Зараз вона не була так виставне одягнена — в простій запасці і вишиваній сорочці. На голові — буденний очіпок, але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жінку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в груди, і не мав я сили з тим упоратися.

— А по чому пізнали? — спитав солоденько Савич, і я здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.

— А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї нахвалки і принести мені борг, — немилосердно відрізала В'юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.

— Так приємно вам, В'юцко, мені допікати? — спитав зовсім тихо. — Я прийшов до вас не з тої причини, самі здорові це знати… Мене запрошено, як гостя, і не я маю платити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.

— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче, — сказала зимно, — і то тільки з пошани до пана канцеляристи…

Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахкотіло.

— Завше були до мене милосердні, пані В'юцко, — сказав підхлібне.

Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусіднього покою.

— Коли відпозичу вам свою книжицю, — сказав мені Савич, — прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жінки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а друга:

"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, коли мені важко на серці…

Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.

— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав тихцем.

— Що там балакати про мої роки? — відказав смутно дяк. — Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.

— Пан дяк уважають себе молодим, — сказала, заходячи із штофом, В'юцка. — Насправді пан дяк — як трухляве дерево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.

Дяк зворушено подивився на В'юцку.

— Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ставитеся, В'юцко, — сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.

— Сідайте з нами, В'юцко, — сказав я. — Буде нам веселіше.

— Хочете розпитатись про вбитого? — спитала вона занозисто.

— Про вбитого вивідує пан наказний сотник, — сказав я, невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її нестримний вогонь. — Моє діло зарисувати.

— Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх мені…

Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю. І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до писання, вершить літописні повіствування, як, приміром, старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не підступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші — думки й помисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз притягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж — наче ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя, шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її — і спалахне, як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить заодно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями, тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це, бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі. Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоловік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг заперечити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї він гасне.

Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спалахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не забагато?

В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув. Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром, з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров.