Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

має ніщо об­хо­ди­ти, що він її лю­бить. Во­на їм усім уже по­ка­же, хто во­на, особ­ли­во ж тій старій відьмі! І що во­на їй за тітка? Має гроші й ко­ро­ви, ма­ла по­лот­на й мед, всіля­ко­го ро­да збіжжя, а навіть не ди­виться в той бік, де про­жи­ва­ють во­ни!

Часом не ма­ли в хаті й по кілька день мо­ло­ка, кус­ня ку­леші, а во­на вда­ва­ла, що й не знає їх. А її ма­ти, Те­тя­на, її рідна сест­ра! Але во­на сього ко­лись жа­лу­ва­ти­ме. Во­на їм ко­лись по­ка­же, аби во­на так здо­ро­ва. Має в сусідньому селі тітку, що ро­зуміється на вся­ких зіллях і во­рож­битстві; до неї піде й ви­ма­нить яке не­доб­ре зілля. Не­хай во­ни ли­ше ли­шать її в су­по­кою! Її й Са­ву…

Чорний ху­дий пес, що був не­да­ле­ко ха­ти при­си­ле­ний на мо­туз­ку, заб­ре­хав на­раз зав­зя­то. Але вже у сліду­ючій хвилі при­ляг до землі, по­волікся кілька кроків покірно впе­ред, опус­тив го­ло­ву на прос­тяг­нені пе­редні ла­пи й за­ма­хав жи­во хвос­том, пе­реміня­ючи брехіт на втішне ска­вуління. За­мовк. Се Са­ва надійшов. Ішов ско­ро. Під па­хою дер­жав ма­лий зби­ток.

Вона ско­чи­ла з місця і підбігла про­ти нього.

- Аж те­пер, Са­во? Чо­му так пізно? - спи­та­ла не­терп­ли­во й вир­ва­ла зби­ток з-під ре­мен.

- Та що хо­чеш, ме­не зат­ри­му­ва­ли. Я му­сив ще му­ки на­жор­ни­ти, бо так старій за­баг­ло­ся! - зай­няв­ся він, обійма­ючи її за шию.- Але за­те приніс я тобі му­ки на кілька ку­леш. Мо­жеш собі за­раз зва­ри­ти. І ку­сень си­ру приніс тобі. Ти, відай, лю­биш сир, гм?…- Він усміхнув­ся, а й во­на розсміяла­ся, по­ка­зав­ши при тім пре­гарні блис­кучі зу­би.

Відтак роз­ви­ну­ла з листків сир, з'їла жадібно од­ну груд­ку, потім за­нес­ла з му­кою в ха­ту й вер­ну­ла знов до нього. За той час він усів на призьбі й вий­мив із-за ре­ме­ня тю­тюн. Во­на сіла близько нього й об­ви­ла ру­кою йо­го шию.

- Знаєш,- по­ча­ла,- я ду­маю, що ста­ри­ня бу­де сьогодні там но­чу­ва­ти. Ди­ви­ся, як пізно! Ко­ли досі не вер­ну­ли, то пев­но вже не вер­нуть; там за­но­чу­ють. Ли­ши­ся тут, і бу­де­мо го­во­ри­ти. Таж і так три­ма­ють те­бе там цілу дни­ну у се­бе, мов со­ба­ку на лан­цю­гу. Що ти сьогодні ро­бив цілу дни­ну?

- Косив. Цілу дни­ну був зап­ря­же­ний.

- А що той ро­бив?

- Той? Він удає з се­бе ве­ли­ко­го гос­по­да­ря. Раз у раз дає на­уку й пе­рес­то­ро­ги, як маю ро­би­ти се або те, ко­ли йо­го не ста­не до­ма.

- Коби вже раз заб­рав­ся,- за­ки­ну­ла, звер­нув­ши на­но­во свої ве­ликі круглі очі на місяць.- Він так, як би наш «не­чис­тий», Са­во. Я все га­даю, що від нього прий­де нам не­щас­тя.

- Ай, не­щас­тя! - глу­мив­ся хло­пець.- Хотів би я зна­ти, що він мені мо­же зро­би­ти!

- Він бун­тує ста­рих про­ти те­бе.

- І…?

- Ти дур­ний, Са­во.

- Чому дур­ний?

- Ти не ви­диш, як він підле­щується ста­рим… як із очей те­ти біжать по­то­ки, а ста­рий туй-туй що душі своєї за ним із жа­лю не згу­бить? Ти га­даєш, що як він бу­де при війську, то во­ни бу­дуть за ним мен­ше ба­ну­ва­ти? [68] Я тобі ка­жу, за ним по­манд­рує все з ха­ти до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти бу­деш, як той ду­рень, що бу­де тут сидіти й за всіх ро­би­ти. Ая, так во­но бу­де. Бу­деш видіти, що так бу­де.

- Так що ж мені діяти?

- Наперекір, нічо­го не ро­би­ти. Ти так доб­рий їх син, як і той дру­гий!

Її очі за­мигтіли злоб­ним блис­ком, і во­на по­чу­ха­ла­ся всіма п'ятьма пальця­ми в го­ло­ву.

- Я на твоїм місці й пальцем не кив­ну­ла б! Най би вже сва­ри­ли!

- То… так… не йде… не мож­на!…- відпер він здерж­ли­во.-Не йде, Рахіро! Оноді ска­зав мені та­то:

«Хто не лю­бить землі, той її не пот­ре­бує ма­ти!» Се бу­ло тоді, ко­ли го­во­ри­ли, щоб ора­ти на ози­ми­ну, а я не хотів відвез­ти до нап­ра­ви плу­га до ко­ва­ля.

Її очі горіли, як пер­ше.

- Але ти лю­биш зем­лю, Са­во! - ска­за­ла і при­ту­ли­ла­ся близько до нього.

- Ей, що там «лю­биш»! - відповів він розд­раз­не­но.- Що зна­чить чо­ловік без землі?

«Те, що мій батько…» - хотіла бу­ло ска­за­ти, але не ска­за­ла Рахіра, а на­томість поцілу­ва­ла йо­го своїми пов­ни­ми теп­ли­ми ус­та­ми.

- Ти бу­деш ма­ти зем­лю, Са­во!- ска­за­ла.- Вас ли­ше двоє синів у та­та й ма­ми. Ти і Ми­хай­ло. Та­то не сміє од­но­му все да­ти, а дру­го­му не да­ти нічо­го. Не бійся! Я тобі ка­жу, Са­во, що не маєш чо­го бо­яти­ся! Але як бу­деш дур­ним, бу­деш їм усе лізти під но­ги, бу­деш раз у раз хи­ли­ти­ся пе­ред ни­ми, гра­ти в їх тру­бу, то пев­но бу­дуть те­бе ля­ка­ти й во­роб­цем на плоті. По­ка­жи їм ку­лак, од­но­му і дру­го­му. Бу­деш видіти, що во­но за­раз інак­ше бу­де! Ме­не вже най­гірше те­та злос­тить. Крас­на те­та! - до­да­ла з не­опи­са­ною по­гор­дою.- Во­на ме­не най­рад­ше в ложці во­ди вто­пи­ла би за се, що ти ме­не лю­биш і до ме­не при­хо­диш, прав­да?

- Авжеж! - відповів Са­ва.- Сьогодні вче­пи­ла­ся ме­не, що я ук­рав її ве­ли­ку си­ву кур­ку. Ти знаєш то­ту… то­ту…- й обоє пирс­ну­ли на­раз сміхом.

- А ти?

Вона зігну­ла­ся, чи­га­ючи, впе­ред нього і гля­ну­ла йо­му в ли­це.

- Ти, пев­но, пе­ре­пу­див­ся… Він розсміявся ви­му­ше­но.

- Перепудився? Я?… Я сплю­нув пе­ред неї! - відповів і пе­рех­рес­тив­ся три ра­зи.- «Ме­не чіпається, ви? - ка­жу їй.- Чи ви вже зовсім ро­зум стра­ти­ли з жа­лю, що ва­ша ди­тин­ка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, ку­ди літа­ють по­ло­ви­ки! Спи­тай­те раз Ми­хай­ли­ка, а не все ме­не! Чо­му все ме­не? Чи я вам уже та­кий ве­ли­кий в очах стою?»

«Бо ти все ви­но­сиш отій га­дюці; ти злодій, злодій»,- і по­ча­ла кри­ча­ти.

Рахіра сховз­ла­ся, мов кітка, пе­ред ним на зем­лю і вто­пи­ла свій пог­ляд у йо­го очі.

- А ти, Са­во? - спи­та­ла під час, ко­ли ко­ло її уст зад­ри­жа­ло, а го­лос ут­ра­тив свою звучність.

- Я? Я підняв ку­лак і пог­ро­зив їй. «Ви­ди­те оцей ку­лак? - ска­зав я їй.- Як ска­же­те мені ще раз та­ке сло­во, то всу­ну вам йо­го ме­жи вічі! Я ва­ших ку­рей не крав,- ка­зав я їй,- а як ви виділи, що я крав, то бу­ло ме­не тоді схо­пи­ти. Фай­на з вас ма­ма, що на­зи­ваєте си­на злодієм! І до Рахіри не маєте жод­но­го пра­ва! Знаєте? Не при­водьте ме­не до то­го, щоб я вам оце ще раз ка­зав, бо бу­де зле! Я дос­та терп­лю від вас, що жа­луєте мені й кус­ни­ка хліба! Че­кай­те, ще ма­ло че­кай­те! - ка­зав я.- Прий­де ще