Артур Конан Дойль - Його останній уклін, Артур Конан Дойль

- Мені боляче це чути,- мовив він.- Я знав містера Холмса лише з ділових зустрічей, але дуже шаную його таланти і вдачу. Він - знавець злочинів, а я - хвороб. Для нього - лиходії, для мене - мікроби. Ось мої в’язні,- вів далі він, показуючи на ряд пляшок та слоїків, що стояв на столику біля стіни.- В цих желатинових культурах відбувають покарання найлютіші злочинці в світі.

- Саме з цієї причини містер Холмс дуже хоче вас бачити. Він високо цінує вас і вважає, що ви - єдина в Лондоні людина, здатна допомогти йому.

Чоловічок здригнувсь, і кокетлива шапочка звалилася на підлогу.

- Чому? - спитав він.- Чому містер Холмс гадає, що я можу допомогти йому?

- Бо ви знаєтеся на східних хворобах.

- А чому він думає, що хвороба, якою він заразився, східна?

- йому довелося працювати серед китайських матросів, у доках.

Містер Калвертон Сміт люб’язно всміхнувсь і підняв свою шапочку.

- Он як, невже? - сказав він.- Сподіваюся, що ця хвороба не така смертельна, як ви гадаєте. Давно він занедужав?

- Зо три дні тому.

- Він марить?

- Так, часом.

- Так, так! Це вже серйозніше. Було б не по-людському не відгукнутися на його прохання. Я дуже не люблю, коли мою роботу переривають, докторе Ватсоне, але цей випадок справді винятковий. Я відразу ж поїду з вами.

Я пригадав Холмсове прохання.

- На мене чекають в іншому місці,- відповів я.

- Гаразд. Я поїду сам. Адресу містера Холмса в мене записано. Через півгодини я буду там.

У мене завмерло серце, коли я повернувся до Холмсової спальні. За цей час, я знав, могло статися найгірше. Однак, на моє превелике щастя, він виглядав набагато краще. Його обличчя було бліде, як і раніше, проте від марення не залишилося й сліду, та й говорив він хоч і кволим, але надзвичайно виразним і бадьорим голосом:

- Ви бачили його, Ватсоне?

- Так, він уже їде.

- Чудово, Ватсоне! Чудово! Ви - найкращий з вісників.

- Він хотів приїхати зі мною.

- Це неможливо, Ватсоне. Аж ніяк неможливо. Він питав про причину хвороби?

- Я сказав йому про китайців в Іст-Енді.

- Саме так! Гаразд, Ватсоне, ви зробили все, що міг би зробити друг. Тепер можете зникнути зі сцени.

- Я мушу зачекати й вислухати його думку, Холмсе.

- Звичайно ж, мусите. Але я маю підставу вважати, що думка ця буде відвертіша й цінніша, коли йому здаватиметься, що ми тут наодинці. За моїм ліжком, у головах, досить місця для вас, Ватсоне.

- Любий мій Холмсе!

- Боюся, що в вас немає вибору, Ватсоне. В кімнаті нема де сховатись, і це дуже добре, бо не викличе ніякої підозри. Тож, Ватсоне, тут ми, гадаю, зробимо все, що треба.- З рішучим виразом на змарнілому обличчі він несподівано сів на ліжку.- Вже риплять колеса, Ватсоне. Швидше, друже, якщо ви мене поважаєте! І не ворушіться, хай би що там сталося - хай би що там сталося, чуєте? Не розмовляйте! Не рухайтесь! Лише слухайте якомога уважніше...- Цієї миті сили знов покинули його, й вольова, виразна мова перетворилась на кволе, плутане бурмотіння людини, що марить.

Зі своєї схованки, в якій я так раптово опинився, я почув, як залунали кроки на сходах, як відчинилися, а потім зачинилися двері спальні. А далі, на мій подив, запанувала довга мовчанка, яку переривало лише дихання й хрипіння хворого. Я уявив собі, як наш відвідувач стоїть біля ліжка й дивиться на страдника. Нарешті ця дивна мовчанка урвалась.

- Холмсе! - вигукнув відвідувач так настирливо, ніби будив сонного.- Холмсе! Ви чуєте мене, Холмсе?! - Я почув шурхіт, ніби хворого несамовито трусили за плече.

- Це ви, містере Сміте? - прошепотів Холмс.- Я й не сподівався, що ви прийдете.

Сміт засміявся.

- Авжеж, не сподівалися,- сказав він.- І все-таки, як бачите, я тут. Плачу за лихо добром, Холмсе,- за лихо добром!

- Це дуже люб’язно, дуже шляхетно з вашого боку. Я високо ціную ваші знання.

Відвідувач посміхнувся:

- Еге ж. Ви, на щастя, єдиний у Лондоні, хто здатен на це. Ви знаєте, що з вами?

- Те саме,- мовив Холмс.

- Он як! Ви впізнаєте симптоми?

- Аж надто добре.

- Що ж, мене це не дивує, Холмсе. Мене не дивує, що в вас те саме. Якщо так, то справи ваші кепські. Бідолаха Віктор помер четвертого дня,- цей дужий, здоровий хлопець. Вам, як ви казали, здалося дивним, що він у серці Лондона підхопив цю рідкісну азійську хворобу - до того ж хворобу, яку я так ретельно вивчав. Дивовижний збіг, Холмсе. Ви вдало це підмітили, але не дуже люб’язно було твердити, що тут є причина й наслідок.

- Я знав, що це скоїли ви.

- Он як, ви знали? Але ж довести цього не могли. А як ви гадаєте, чи добре це - спершу висувати проти мене такі звинувачення, а потім, опинившись у біді, плазувати переді мною, благаючи про допомогу? Що це за витребеньки, га?

Я почув засапане, важке дихання хворого.

- Дайте мені води! - прохрипів він.

- Скоро вам кінець, друже, але я не піду, не скінчивши розмови. Лише заради цього я й подам вам води. Ось, не розхлюпайте! Отак. Вам зрозуміло, що я кажу?

Холмс застогнав.

- Зробіть для мене все, що можете. Забудьмо минуле,- шепотів він.- Я викину всю цю справу з голови, присягаюся. Лише вилікуйте мене, і я забуду про неї.

- Забудете про що?

- Про ту смерть Віктора Севеджа. Ви тільки-но зізналися, що це скоїли ви. Я забуду про це.

- Можете забувати чи пам’ятати, як собі хочете. Я не побачу вас на лаві свідків. Ви будете в іншому місці, любий мій Холмсе, можу вас запевнити. Мене не обходитиме, що ви знаєте, чому помер мій небіж. Зараз ідеться не про нього, а про вас.

- Так, так.

- Ваш приятель, що приїхав до мене,- забув його ім’я,- сказав,