Артур Конан Дойль - Собака Баскервілів, Артур Конан Дойль

- Я не думав, що ви скористаєтесь нашим зізнанням, сер Генрі,- аж ніяк не думав...

- Він небезпечний для суспільства. Згадайте, як рідко на болотах можна надибати житло,- а його ж ніщо не зупинить! Це добре видно з його обличчя! Візьміть хоча б містера Степлтона - йому нема на кого сподіватися, крім себе самого. Ні, поки його не запроторять знову за ґрати, ніхто не почуватиметься тут у безпеці!

- Він нікого не чіпатиме, сер. Можете повірити моєму слову. Він не зачепить жодного з тутешніх мешканців. Будьте певні, сер Генрі, за кілька днів усе владнається і він поїде собі до Південної Америки. Заради Бога, сер, благаю вас, не кажіть поліції, що він і досі на болотах. Його вже перестали шукати, і він може спокійно чекати на пароплав до Америки. Якщо ви його викажете, нам з дружиною буде непереливки. Благаю вас, сер, не кажіть нічого поліції.

- Що ви на це скажете, Ватсоне?

Я знизав плечима.

- Якщо він забереться геть із країни, платникам податків буде спокійніше.

- А раптом він накоїть чогось до від’їзду?

- Ні, сер, він не божевільний. Ми дали йому все, що треба. А новий злочин занапастить його.

- Ваша правда,- сказав сер Генрі.- Гаразд, Беріморе...

- Хай Бог благословить вас, сер. Я вам такий вдячний! Якщо його знову спіймають, це дуже засмутить мою бідолашну дружину.

- То виходить, що ми покриваємо злочинця, Ватсоне? Але після того, що ми почули, я просто не зможу його виказати. Гаразд, на цьому скінчимо. Можете йти, Беріморе.

Пробурмотівши кілька слів подяки, ключник обернувся, щоб іти, але раптом нерішуче зупинився:

- Ви так ласкаво повелися зі мною, сер, що я хотів би якось віддячити вам. Я дещо знаю, сер Генрі... Може, даремно я мовчав так довго, але це стало відомо, коли слідство вже закінчилося. Я нікому не прохопився про це ані слова. Це стосується смерті бідолашного сера Чарльза.

Ми з баронетом скочили на ноги.

- Ви знаєте, як він помер?!

- Ні, сер, не знаю.

- Тоді що ж?

- Я знаю, чому він стояв тоді біля хвіртки. Він мав побачення з жінкою.

- Побачення з жінкою? Він?

- Так, сер.

- І хто ж ця жінка?

- Я не знаю, як її звуть, сер, але скажу її ініціали: «Л.Л.».

- Звідки ви це знаєте, Беріморе?

- Того ранку, сер Генрі, ваш дядько одержав лист. Він звичайно отримував багато листів, бо був чуйною людиною; до нього кожен звертавсь зі своєю бідою. Але того ранку надійшов тільки один лист, отож я й запам’ятав його. Він був із Кумбі-Тресі, а адресу було написано жіночою рукою.

- Далі?

- Я не згадав би, сер, про цей лист, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала кабінет сера Чарльза - після його смерті там ніхто нічого не чіпав - і знайшла за ґратцями каміна аркуш обгорілого паперу. Більша частина того аркуша перетворилася на попіл, але один краєчок уцілів, і написане ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло, а папір почорнів. То було, напевно, закінчення. Там було написано: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині». Внизу були ініціали: «Л.Л.».

- Ви зберегли цей аркуш?

- Ні, сер, він розсипався, коли я його взяв.

- А чи одержував сер Чарльз раніше листи, написані тією самою рукою?

- Я не звертав уваги, сер. Я лише тому запам’ятав цей лист, що того дня він був єдиний.

- І ви не знаєте, що це за «Л.Л.»?

- Ні, сер. І гадки не маю. Але якби ми розшукали цю леді, то дізналися б багато чого про смерть сера Чарльза.

- Не розумію, Беріморе, як ви могли приховувати такі важливі відомості?

- Бачте, сер, одразу після того в нас самих трапилася біда. І до того ж, сер, ми обоє так любили сера Чарльза, ніколи не забували, який він був ласкавий до нас. Ворушити минуле нашого бідолашного хазяїна... це все одно йому не допомогло б. А коли до цього причетна жінка, слід діяти надто обережно. Навіть наймудріші з людей...

- То, по-вашому, це могло зашкодити його репутації?

- Так, сер, я вирішив, що до добра це не доведе. Але ви були такі ласкаві до нас, що не я схотів од вас це приховувати

- Гаразд, Беріморе, йдіть собі.

Ключник пішов, і сер Генрі обернувся до мене:

- Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінець світла?

- Хіба те, що він ще більше згустив темряву.

- Отож-бо й воно. Але якби ми натрапили на слід тієї Л.Л., усе з’ясувалося б. Ми знаємо тепер багато. Ми знаємо, що є жінка, якій відомо чимало таємного. От тільки якби знайти її! Що, по-вашому, нам слід тепер робити?

- Негайно повідомити про все Холмса. Можливо, це дасть йому потрібний ключ до розгадки. Я майже певен, що він одразу приїде сюди.

Я пішов до себе й написав Холмсові звіт про вранішню розмову. Мій друг, напевно, останнім часом дуже заклопотаний, бо листи з Бейкер-стріт надходять усе рідше. Вони дедалі коротші, в них ані словом не згадується про мої звіти й про мету моєї поїздки. Ота справа з шантажем, напевно, забрала всі його сили. Але нові події, безперечно, привернуть його увагу і знову збудять цікавість до нашої загадки. Я так хотів би, щоб він був тут!

17 жовтня. Сьогодні з самісінького ранку ллє дощ; краплі його шурхотять у листі плюща, спадають із карнизів. Я згадав про каторжанина серед безмежних похмурих, холодних боліт. Бідолаха! Теперішніми своїми муками він спокутує навіть найтяжчі злочини. А потім я згадав того, іншого,- обличчя в кебі, постать на тлі місяця. Невже він теж мокне під цією зливою - невловимий спостерігач, людина з мороку? Увечері я надяг дощовик і подався в глиб боліт, вимальовуючи в своїй уяві найпонуріші картини; дощ сік мені в обличчя, у вухах свистів вітер. Хай Господь боронить тих, хто нині