Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Скоро інтенсивну стрілянину змінили поодинокі постріли, але й вони звучали все рідше й невпевненіше. Було схоже, що бій закінчився, притиснуті до болота партизани здаються в полон і солдати виловлюють тих, хто ховався в чагарнику та високій болотяній траві. Гільдебрандт підвівся, старанно струснув з мундира смітинки й всівся на пні, поклавши на коліна планшетку з картою. Він чекав донесень, йому кортіло довідатися, скільки захоплено трофеїв, скільки взято полонених і чи немає серед них Бороданя. Проте посланці командирів груп чомусь не з’являлися. Тоді автор плану операції “Повітряний змій” вирішив не чекати і, зробивши знак охоронцям, поквапно закрокував до болота.

У ранковому лісі клубочився рідкий туман, пахло хвоєю, мохом, грибами. Гільдебрандт, незважаючи на ніч, проведену без сну, почував себе прекрасно; очі його жадібно вишукували сліди бою — рвані білі рани на стовбурах дерев, стріляні гільзи, шматки обгорток санітарних пакетів на землі. Він помітив маленький вантажний парашут, що повис на зламаному вершку ялини, а внизу, на землі, запаковану в товсту парусину, обв’язану ременями, паку, поряд з нею — два трупи, судячи з одягу — поліцая й партизана.

Доводилося весь час спускатися пологим схилом, невдовзі сосни, ялини й дуби змінило рідке дрібнолісся. Потім перед очима з’явився очищений від чагарника майданчик, на якому видніли купи обвугленого суччя, закиданого мокрою землею, мабуть, рештки погашених сигнальних вогнищ. Тут, біля другої паки, сиділо й лежало чимало поранених. Гауптштурмфюрер не зупинився, навіть не подививсь на них, а тільки відзначив про себе, що кілька з тих, що лежали, були в німецькій формі. Та він і не сподівався, що можна буде обійтися без жертв.

Назустріч Гільдебрандтові швидко закрокував унтерштурмфюрер Белінберг. Вигляд у нього був збентежений, наче він сподівався нагінки.

— Ну? — нетерпляче спитав Гільдебрандт. — Багато полонених? Ви захопили Бороданя?

— Полонених, на превеликий жаль, немає, пане гауптштурмфюрер.

— Що? Ніхто не здався? Всіх убито?

— Нікого немає. Ні живих, ні трупів… Наче крізь землю провалились.

— Як?!

Заступник Гільдебрандта знизав плечима:

— Я нічого не розумію. Ми притиснули їх до самого болота, вони стріляли до останнього моменту й зникли. Думаю, втекли через болото,

— І забрали з собою всіх поранених, трупи забитих і вантаж, привезений на трьох літаках? — саркастично спитав начальник гестапо.

— Гадаю, що так.

— Але ж ця трясовина непрохідна.

— Нічого не розумію, пане гауптштурмфюрер.

Гільдебрандт закрокував до болота.

— Втрати? — запитав він не обертаючись.

— Ще не підраховано. У мене вбито сім чоловік.

Попереду з’явилися поліцаї й солдати, що блукали серед кущів. Вигляд у них був невеселий, всі поглядали на лиш де-не-де вкрите рослинністю болото, що починалося за зарослями осоки й тяглося скільки сягало око, поблискуючи чорною запліснявілою водою.

Гільдебрандт, роздратований, лютий, ступнув до осоки й відразу ж провалився по коліно.

— Вони пройшли трохи правіше, пане гауптштурмфюрер, — підбіг фельдфебель Штоф і простягнув руку начальникові гестапо. — Якщо хочете, можу показати. По-моєму, вони з хмизу зробили собі дорогу через болото.

— Коли ж встигли?

— Гадаю, це було зроблено заздалегідь, пане гауптштурмфюрер. Ходімте, якщо хочете подивитись. Тільки обережніше, їхні снайпери ще стріляють.

Наче на підтвердження цих слів над болотом цвьохнула куля.

Підбіг у супроводі двох поліцаїв унтерштурмфюрер Штемберг.

— Що у вас? — з надією спитав Гільдебрандт. — Затримали кого-небудь?

— Ні. Ми влаштували засідку, але… Коли почалося тут у вас, хтось підпалив міст, і ми, звичайно, відкрили стрілянину. У нас втрат немає, але міст згорів…

Гільдебрандт захотів оглянути дорогу, якою партизани перебралися через болото. Йому все ще не вірилося, що це можна було зробити. Але ось він побачив на торф’янистому грунті сліди багатьох ніг, свіжопротоптані стежки, що зливалися в одну. Далі ця широка стежка переходила в чорне рідке місиво, помічене зеленими тичками. Вона тяглася нерівною лінією через усе болото. Тепер Гільдебрандт не мав сумнівів: Бородань не виключав можливості нападу й заздалегідь підготував собі шлях для відступу. Значить, він передбачив навіть можливу спробу противника скористатися містком через струмок у себе в тилу. “Що ж, Бородань знову перехитрив мене, — з тугою подумав Гільдебрандт, — операція “Повітряний змій” не вдалася… Я вхопив “змія” тільки за хвіст, та й той вислизнув у мене з рук. Дві паки…”

— Підрахували втрати, — підійшов Белінберг. — Шістнадцять убитих, двадцять п’ять поранених.

— Німців?

— Чотири. Поранених сім.

Гауптштурмфюрер гнівно глянув на свого заступника, але стримався. Було б нерозумно зривати злість на підлеглих. Не Белінберг винен у тому, що в “Повітряного змія” виявився такий колючий хвіст…

А по той бік трясовини, за густою вільшиною, сиділа на купині людина в кубанці, шкіряній куртці, перехопленій ременями, майже по пояс забруднена торф’янистою болотяною кашею. Затиснувши в кулаці густу чорну бороду, людина ця похмуро позирала на стомлених, обліплених грязюкою бійців, які проносили болотистою стежкою поранених і вбитих.

Ось перед ним зупинився молодий командир теж у такій самій трофейній шкіряній куртці й так само викупаний у болотяній каші. Однією рукою він притримував автомат, що висів на грудях, другою витирав грязюку й піт з обличчя. На чолі в нього прилипло, наче намальоване вугілля, кільце кучерявого чуба.

— Ну, що скажеш, очі й вуха? — не підводячи на нього погляду, сказав бородатий.

— Переправу закінчено, Василю Семеновичу. Забрали всіх поранених і вбитих. Окрім Селіверстова, якого підібрати не вдалося. З вантажів — не вистачає двох пак.

— Третій парашутист?

— Не знайшли. Ніхто не бачив навіть.

Бородатий скривився й похитав головою.

— Ганьба, капітане! Стільки чоловіків, загін цілий, а