Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

Гільдебрандт подав тихо команду. І одразу ж глухий шум від сотень ніг, тріск гілок почали віддалятися в бік Чорного болота. Гільдебрандт зачекав кілька хвилин і в супроводі охорони рушив слідом. Та нараз він почув постріл гвинтівки, що пролунав десь ліворуч. “Чорт! Невже партизани помітили, що їх оточують?.. Ну, то зараз почнеться… Але вони все одно не встигнуть відійти, Адже треба ще розшукати й забрати всі паки. Це повинно затримати їх”.

Але стрілянини, яка звичайно зчиняється в таких випадках, не було. Лише за кілька секунд долинув пістолетний постріл, потім два гвинтівочних, знов пістолетний — і все стихло.

“Певно, в когось із поліцаїв не витримали нерви, — вирішив Гільдебрандт. — Після закінчення операції треба буде встановити, хто стріляв, і покарати негідника для постраху іншим. Тільки чому постріли чулися так далеко і збоку? Адже ті, що наступають на лівому фланзі, ще не встигли відійти на таку відстань. Невже група лейтенанта Заукеля не тримається заданого азимута? Ні, Заукель досвідчений офіцер. Не треба нервувати, все йде чудово, так, як і було передбачено”.

Валерій уже не міг бігти. Він брів лісом, виставивши вперед ліву руку, по його скривавленому обличчю градом котився піт, болісно нило коліно, яким він ударився об пень. Але найжахливішим був біль у підребер’ї при кожному глибокому вдихові. Невже не дійде? Ліс мовчить. Значить, те повідомлення, яке він несе Третьому, ще не запізнилося. А може, взагалі нема ніякої небезпеки і тривогу піднято даремно? Ні, ні! Він не має права навіть у думці припустити цього. Він повинен добігти, дійти чи бодай доповзти й передати Третьому пошту.

Коли Валерій почув, як праворуч десь високо пролетіли літаки, зрозумів, що не збився з напрямку. Це додало йому сил, притиснувши руку до живота, щоб затамувати біль, він побіг, уже не намагаючись ухилятися від гілок, що шмагали по обличчю.

Раптом якась тінь метнулася йому навперейми.

— Ходи-но сюди парашутиста шукати… — почувся приглушений голос.

Валерій спершу сприйняв людину з гвинтівкою за партизана, виставленого для охорони “аеродрому” на час прильоту радянських літаків. Очевидно, парашутист спустився десь поблизу і йому треба допомогти. Але Валерій не міг втрачати жодної хвилини.

— Не можу… наказ…

— Не будь дурнем. Наказ… Чого лоб під кулю підставляти? Встигнемо туди. Зловимо парашутиста, ніхто й слова не скаже. Ще й нагородять!

Тільки тепер Валерій зрозумів, хто перед ним. Значить, цей поліцай, який прийняв його за свого, не один тут у лісі, їх багато, вони, певно, з гітлерівцями вже рушили до болота. Чому ж цей негідник лишився тут? Боягуз? Дезертир, який, користуючись темрявою, сховався в гущині, щоб перечекати в безпечному місці завірюху й повернутися до своїх, коли бій закінчуватиметься? Сховався, а тут з неба, просто на голову, — парашутист, якого, видно, знесло вітром убік. Парашутиста, напевно, вб’ють або захоплять у полон. А що таке полон, Москальов добре знав.

— Чого тут думати? — квапив його поліцай. — Давай швидше! Бо ще втече.

— Ходімо! — зважився Валерій. — Де він?

— На дереві завис. Іди за мною. Зараз, зараз… Дивись, он біліє. Здається, стропи ріже, холера. Заходь із того боку.

Валерій без роздумів ударив поліцая рукояткою пістолета по голові. Але удар виявився неточним: падаючи, поліцай устиг натиснути на спусковий гачок — гримнув постріл. Те, чого Валерій намагався уникнути, сталося. Тоді він навалився на свого ворога, схопив лівою рукою його за горло, намагаючись коліном відсунути якнайдалі гвинтівку, що лежала на землі. Однак той виявився не слабосилим. Валерієві довелося стріляти в нього з пістолета впритул.

Все це зайняло кілька секунд. Вороги були близько, вони, звичайно, чули постріли. Але й друзі ж недалеко. Хай чують: “Не встигаю, хлопці. Тривога!” Валерій підняв гвинтівку, пальнув у небо й відразу ж кинувся до дерева з білою плямою парашута на кроні. Та назустріч йому блиснув сліпучий струмінь вогню.

— Не стріляй! — відчайдушно крикнув партизан, відчуваючи, як щось обпекло йому бік біля ліктя. — Я свій, свій!..

Тиша, що настала слідом за кількома пострілами з гвинтівки й пістолета, тривала кілька хвилин. Весь цей час Гільдебрандт із своїми охоронцями квапливо йшов за цепом. Він раз у раз позирав на стрілки годинника, що світилися, і в нього знову виникла болісна думка: чому так довго партизани нічим не виявляють себе? І коли попереду залунали автоматні черги і в небо злетіла освітлювальна ракета, гауптштурмфюрер зітхнув із полегшенням. Наказавши охороні зупинитися, він присів за товстим стовбуром й почав жадібно вслухатися в клекіт бою. З кожною хвилиною постріли звучали все рідше й далі. Незабаром прибув зв’язковий з донесенням від командира центральної групи унтерштурмфюрера Белінберга: “Невеликі групи противника, відстрілюючись, відходять до болота. Захоплено дві паки з вантажними парашутами, знайдено труп забитого партизана”. Потім надійшли донесення від Заукеля й Штофа, які повідомляли, що дійшли до болота й кожен із свого боку починає тіснити партизанів. На цьому надходження переможних реляцій від командирів груп і закінчилися.

Судячи з стрілянини, наступаючі, замкнувши партизанів у підкові, не могли просунутися вперед. Вони не шкодували боєприпасів — автоматні черги тріщали майже безперервно, зрідка вибухали гранати, в небо то з правого, то з лівого боку злітали освітлювальні ракети. Вогонь партизанів був рідший, очевидно, вони стріляли урівноваженіше й точніше. “Впертість приречених, — відзначив про себе гауптштурмфюрер. — Здається, ніхто з них не зміг вислизнути з сільця. Чудово! До світанку залишається…” Начальник гестапо глянув на годинник — третя сорок п’ять. Значить, світати почне за чверть години.

З того боку, де біля мосту через болотистий струмок було залишено в засаді бандерівську сотню, долетіли постріли. Ясно: якась група партизанів усе-таки зуміла вирватись з оточення й намагається оволодіти містком. Ну що ж, це передбачалося. Все передбачалося, пане Бородань…

Бій тривав до світанку. Правда, партизани огризалися все