Віктор Васильович Савченко - Тільки мить, Віктор Васильович Савченко

* * *

Натертий до блиску паркет другого поверху інститутського коридора дзвенів під ногами, як скло. Чумак аж здригався і намагався ступати якомога тихіше. У сорочці в голубу клітинку і темних штанях він найменше скидався на доктора наук. Та й на обличчі в нього не було й натяку на амбітність чи звичайну впевненість, притаманну багатьом ученим його рангу. Він картав себе за те, що піддався на Славкову пропозицію спостерігати з вікна, замість того, щоб самому натиснути на клавішу і згідно з інструкцією Заміховського одразу ж покинути лабораторію. А все від його невіри в часову подорож. Він подумав також, що життя людини — це, по суті, та ж мандрівка в часі, тільки від сучасного до майбутнього; до того ж, починається вона з короткого повторення всіх етапів розвитку — від риби до людини. Та подорож відбувається щомиті і припиняється з останнім ударом серця.

Перед приймальнею Чумак уповільнив ходу. Йому раптом спало на думку не лишати польові посвідчення, які він виписав для Марії і Славка, на підпис у секретарки, а самому зайти до директора і, якщо пощастить, довідатись, чи не побували вже в нього Мурченко з Пойдою. Якщо ці двоє вже його вмовили, то доведеться доповідати про події в секторі. Якщо ж ні… В багатогалузевому інституті, де розв’язувалися проблеми сировини, енергетичного палива та утилізації відходів, група Чумака була малопомітною. Про неї ніхто й не згадував би, коли б Чумак не був членом ученої ради. Відчиняючи лаковані двері з табличкою, він піймався на думці, що боїться тільки одного — серцевого приступу.

Директор не дуже ввічливо доводив комусь по телефону про неможливість отак зразу розв’язати якусь проблему. Чумак, мабуть, зайшов наприкінці розмови, бо господар, кивнувши йому на крісло, невдовзі поклав трубку.

— Подавай їм рекомендацію, як утилізувати відходи, — закликав він у свідки Чумака. — Ніби тут чаклують, а не думають. Над цим б’ються десятками років.

Чумак, ввічливо всміхаючись, поклав перед ним обидва польові посвідчення.

— Нагадують мені, що я директор, — не вгавав Арнольд Михайлович. — Та байдуже мені до цього крісла! Перейду знову у відділ і зароблятиму не менше…

Директор був за фахом енергетиком і мав учений ступінь кандидата технічних наук. Проблему часу він розумів по-своєму. Минулим було для нього все те, що діялося до того, як він став директором, а майбутнім — те, що настане, коли він знову перейде у відділ або піде на пенсію. Йому було п’ятдесят п’ять, але на вигляд він був значно старший. Колись густе кучеряве волосся виблискувало сивиною.

— А самі ви цього разу не їдете? — запитав директор, повертаючи польові, на яких розкинув свій розмашистий підпис.

— Та побуду в секторі, — мовив Чумак. Повагавшись, пояснив: — Надійшли нові матеріали від Заміховського. Треба опрацювати…

— Давненько його не зустрічав. До речі, де він?

— У пермі.

— Неблизький світ. У мене там друг. У Пермському політехнічному. Мабуть, відрядження мій заступник підписував. А то б я йому доручення дав.

Пробний камінець, який кинув Чумак, згадавши Заміховського, свідчив про те, що директор ще не в курсі їхніх клопотів. Він з полегшенням подумав, що зможе, не брешучи, уникнути розмови про події в секторі. А розмова обіцяла бути неприємною, бо Арнольд Михайлович не любив речей, які не можна пояснити. Як висловився він колись на вченій раді, “пояснення хоч би чого мусять узгоджуватись з судженням авторитетів і бути зрозумілими. Незрозуміле згодом може виявитися шкідливим”.

Мабуть, під впливом доброї усмішки Чумака гострий блиск в очах господаря кабінету пригас. У них навіть з’явилося щось схоже на замріяність.

— От кому в нас ведеться! — сказав директор. — Ніяких тобі проблем! Я вам інколи заздрю, Мирославе Петровичу.

Чумак після цих слів відчув себе так, ніби чимось завинив, а справа всього його життя здалася раптом нікчемною. Та водночас у нього щось і запротестувало, але потрібних слів, щоб заперечити, він не знайшов. Тільки й сказав:

— То я вже піду…

Підвівся й директор, невисокий чоловік у шкіряному піджаці і сірих, ретельно випрасуваних штанях. Чумакові вперше впало в очі, що дрібна постать директора не відповідала цьому просторому приміщенню з височезною стелею, зі старовинними, заокругленими вгорі вікнами, що виглядали з-за блакитних оксамитових штор. Постать господаря кабінету скоріше скидалася на один із предметів інтер’єра і губилася серед добротних крісел, величезного, заваленого паперами письмового столу, книжкової шафи. Арнольд Михайлович, мабуть, зметикувавши, що припустився нетактовності, обійшов стіл і провів Чумака до дверей.

— Не переймайтесь тим, що я сказав. Усі ми тут робимо корисну справу. Але кожному чомусь здається, що в іншого менше клопоту.

— Та нічого, — мовив учений, — я ще й не таке чув.

Уже коли Чумак переступив поріг, голос директора наздогнав його:

— Якщо посилатимете когось до Пермі, дайте знати.

“Посилатимете, — подумав з прикрістю вчений. — Хай вони спершу повернуться. Адже машина Заміховського розрахована тільки на двох. Отже, на зворотний шлях комусь із них не вистачить пального. Будь вона неладна — сліпа жіноча відданість!”

* * *

Протягом дня Чумак раз у раз підходив до вікна, та його погляд наштовхувався на той самий прямокутник із пожухлої травички, що пробивалася крізь шпарини у бруці. Мирослав Петрович мав писати звіт, але не сідав за нього, бо з досвіду знав, що не напише жодного рядка. Такий “закон домінанти”: якщо тобі в свідомість щось засіло, то на іншу думку, а надто творчу, годі й сподіватись. До того ж, по обіді подзвонила мати Славка. В її голосі була тривога:

— Учора ввечері Слава пішов з дому. Сказав, що в інституті якийсь дослід мусить закінчити. Та й досі не озвався… Нагадайте йому, будь ласка, що в нього є батьки, які хвилюються.

Чумак відповів, що хлопець відбув у відрядження на інститутській машині, разом з Марією. Не поїхав, сказав, а саме “відбув”. Трапилась така несподівана нагода.

— Разом з Марією? — перепитала жінка, і в голосі її