Пол Андерсон - Кришталеві небеса, Пол Андерсон

цареві, що ти зіткнувся з могутньою антимагією? Скажи, що, коли йому потрібний цей крам, хай платить мито пекельним демонам.

— Йому таке буде не до вподоби, — з сумнівом промовив фера.

— В усякому разі, спробуй, — порадив Боб.

— Спробую, — погодився фера й щез.

— Як на тебе, скільки можна заправити? — порушила мовчанку Джейніс.

— Та полічи йому за стандартними роздрібними цінами. Кінець кінцем ми створювали крамницю, розраховуючи на чесну торгівлю. Ми ж не мали на меті провадити дискримінацію. А все-таки хотів би я знати, звідки він родом.

— Цар такий багатий, — мрійно промовила Джейніс. — Мені здається, просто гріх не…

— Стривай! — скрикнув Боб. — Це неймовірно! Хіба в 2 000 році до нашої ери можливі холодильники? Або кондиціонери?

— Що ти маєш на увазі?

— Це змінило б увесь хід історії! — пояснив Боб. — Подивиться якийсь розумака на ці речі й збагне, як вони діють. І тоді зміниться увесь хід історії!

— Ну й що? — спитала практична Джейніс.

— Що? Та тоді наукові шукання підуть іншим шляхом. Зміниться сучасне.

— Ти хочеш сказати, що це неможливо?

— Так?

— Саме про це я весь час і казала, — переможно заявила Джейніс.

— Та замовкни, — образився Боб. — Треба було подумати про все раніше. З якої б країни цей фера не був, вона обов’язково вплине на майбутнє. Ми не маємо права спричинятися до парадокса.

— Чому? — спитала Джейніс, але цієї миті з’явився фера.

— Цар дав згоду, — сповістив він. — Чи вистачить цього за все, що я у вас брав? — Він простягнув маленьку торбинку.

Висипавши все з мішечка, Боб виявив дві дюжини чималих рубінів, смарагдів і діамантів.

— Ми не можемо їх узяти, — заявив Боб, ми не можемо мати з тобою комерції.

— Не будь забобонний! — закричала Джейніс, розуміючи, що весілля знову віддаляється.

— А, власне, чому? — спитав фера.

— Не можна перепроваджувати сучасні речі в минуле, — пояснив Боб. — Бо тоді зміниться сучасне. Або перевернеться світ чи ще якесь нещастя скоїться.

— Та ти про це не печися, — примирливо сказав фера. — Нічого не станеться, я гарантую.

— Хто знає? А якби ти привіз пральну машину в давній Рим…

— На лихо, — перебив фера, — держава царя Алеріана позбавлена майбутнього.

— Чи можеш ти пояснити те, що сказав?

— Залюбки. — Фера усійся в повітрі. — Через три роки цар Алеріан і його країна будуть цілком стерті з лиця землі силами природи. Не вціліє жодна людина. Не збережеться жодного глиняного черепка.

— Чудово, — зробила висновок Джейніс, піднісши рубін на світло. — Нам би краще розвантажитись, поки він ще хоче мати з нами діло.

— Коли так, то воно інша річ, — сказав Боб. Їхня крамниця була врятована. Побратися вони могли хоч завтра. — А що ж буде з тобою? — спитав він феру.

— Ну що ж, я непогано показав себе на цій роботі, — відповів фера. — Найпевніше, попрошусь у закордонне відрядження. Я чув, що перед арабським чаклунством постають неозорі перспективи.

Він благодушно провів рукою по світлому, коротко підстриженому волоссю. “Я буду навідуватись”, — попередив він і почав було зникати.

— Хвилинку, — схопився Боб. — Чи не скажеш, з якої країни ти прибув? І де править цар Алеріан?

— Будь ласка, — мовив фера, хоч уже було видно тільки його голову. — Я думав, що ви здогадались. Фери — це демони Атлантиди.

По цій мові він щез.

Вацлав Кайдош
ДРАКОН

— Якщо ти збрехав, я уб’ю тебе, як собаку!

— Я не брешу, пане, ніколи б не збрехав…

— Якщо ти брешеш, я зацькую тебе собаками…

Рябі пси, що бігли побіч коня, почали принюхуватись, їх червоні язики ворушилися в роззявлених пащеках.

— Я не брешу, пане, — стомлено промовив старий, але вершник його не слухав.

— Сто чортів, як жарко! — вилаявся він, скидаючи високий шолом і витираючи чоло красивою шовковою хусткою.

“Справжній ефеський крам, — подумав старий, — ці поважні пани користуються розкошами мусульманських поганців, а хай простий чоловік тільки нюхне східного повітря, вони кидають його на вогнище”. Він зітхнув.

— Це недалеко, пане.

Деодат де Гозон, рицар ордену св. Іоанна Родоського, повісив шолом на луку сідла і поплескав коня по шиї. Попереду забіліли стіни невеликої напівзруйнованої церковці. Місцевість була забута богом, а ті, хто збудував церкву, щезли, як щезли поля й виноградники в цій частині острова. Голі, сухі скелі, пилюка й вітер, що розчесує суху траву. Висока біла скеля стриміла, неначе кістлявий палець, а затока хлюпотіла синявою біля її крутого схилу.

Кінь зупинився й тривожно захріп.

— Що з тобою? — ласкаво спитав його Деодат і погладив по м’якій гриві.

Селянин оглянувся. На його засмаглому обличчі лежала печать терпіння — від спеки й нужди воно вкрилося зморшками. І тільки очі лишалися ясними.

— То церква святого Стефана, її збудували ще візантійці, пане.

— А що, дракон не боїться святих? — насмішкувато запитав рицар.

Старий перехрестився.

— Він там, далі, — сквапно сказав старий, показуючи тремтливою рукою праворуч, у бік скали, що спускалась до моря.

Шпора вп’ялася коневі в бік, він рвонувся вперед, але рицар, сміючись, стримав коня. Обидва собаки, змордовані спекою, кинулись услід за ним.

Рицар нахилився з сідла.

— Чуєш, старий, а ти його бачив? Селянин ударив себе в груди.

— Як тебе, пане!

— Розкажи.

Старий кивнув головою.

— Мої діти пасли овець під скелею, там, де печера. З печери