Марина та Сергій Дяченко - Варан

Подорожник нічого не відповів.

– Я чув, – обережно почав Варан, – що магами народжуються… Тобто я хотів сказати, що з народження… ну…

– Колись давно, – утомлено сказав Подорожник, – я розповідав тобі історію… намагався розповісти. Про Пічника – майстра вогнищ. Бродягу, який ніколи не ночує двічі під одним дахом.

– Так, – невпевнено сказав Варан. І подумав: якщо на материку дороги такі довгі, як прожилки на деревних стовбурах… можна дозволити собі таку розкіш – бути бродягою.

– Він не має імені. Ні батьківщини. Нікого. Він ходить від оселі до оселі, від селища до селища… У житлі, де він запалить вогнище, завжди – поки стоять стіни – буде злагода й усілякі гаразди. Хоч двісті років… Я бачив такі оселі. Халупи, ледве стоять… а їх підмальовують, латають, ладнають підпірки, хоч давно могли б поставити новий будинок.

– І в них насправді мир і спокій? – недовірливо спитав Варан.

– Уяви собі…

– А що йому заважає – розпалити вогнище в усіх оселях по черзі?

Маг тихенько хмикнув:

– Він ніколи не дослухається ні до чиїх порад. Ніхто не знає, як він шукає місце для ночівлі… Якби він вибирав мешкання, де живуть порядні, роботящі, і так далі, і таке інше… Чи, навпаки, нещасні, ті, що прагнуть утіхи… Але ні. Він може постукати в будь-які двері, таки в будь-які…

– А якщо його проженуть? – жадібно спитав Варан. – Він покарає, мабуть, блискавку напустить, чи ще щось…

– Яку блискавку, отямся, – маг засміявся. – Тим, хто його прожене, нічого не буде. Ні доброго, ні поганого. Нічого… До речі, його й наганяють доволі часто. Тому що в якийсь час, коли чутки про нього були особливо гучними… розплодилось Шуузнає-скільки бродяг, які просились на нічліг і з таємничим виглядом розпалювали вогнище. Самозванці. Це всім набридло, ну й…

Подорожник замовк.

– Чому ж у нього немає ознаки, – сказав Варан. – Якої-небудь мітки, за якою його можна було б відрізнити…

– Ага-ага, – гмикнув Подорожник. – Зорі на чолі, так?

– Може, й зорі, – пробурмотів уражений Варан. І спохватився: – То це легенда – чи все-таки правда? Якщо ти бачив ті щасливі оселі…

– Я багато чого бачив, – Подорожник зітхнув. – Може, ті люди… дістали своє щастя якось інакше. А може, і не було щастя. Може, вони хотіли здивувати сусідів… І придумали собі казку… Що ще в нас є кислого?

– Кисляк із кричайчиного молока.

– Не пив… Якою ви, одначе, гидотою харчуєтеся там у себе в піддонні… Гаразд. Знов оцет. Оцет, еге?

Минула довга хвилина, перш ніж униз полетів тьмяний, ледь помітний вогник.

– Усе, – видихнув Подорожник. – Думаю, треба поспати.

– Еге ж, – буркнув Варан. – І прокинутись на півдорозі в піддоння.

Маг засміявся:

– Ну, приклеймося до скелі… Є спосіб…

– Я не хочу спати, – признався Варан. – Я хочу пити.

– Я теж, – серйозно відповів маг.

– Ти не міг би начарувати води?

– Зараз? Ні.

Помовчали.

– Найголовнішого я тобі не сказав, звісно, – тихо промовив Подорожник. – У домі, де він своїми руками розкладе вогнище… там народиться маг.

– Ти хочеш сказати, – подумавши, пробурмотів Варан, – що в інших місцях маги не народжуються? Ні в палацах, ні…

– Тільки якщо він розкладе вогнище. Чи в палаці… чи в хаті…

– А ти…

– І я. Усі. Тому їх так мало. Нас.

– Значить, серед піддонців бувають маги?!

Подорожник засміявся:

– Там, де він ходить, не буває піддонців і горні. Там земля проста й пласка, мов стіл… і нема моря.

– Так, ти казав. Озера, річки…

– Дороги…

– І дерева до неба.

– Так. Якщо пощастить потрапити в справжній ліс…

– Я хочу туди! – вирвалось у Варана.

– Тобі пізно, – серйозно завважив Подорожник. – Ти вже ж народився…

Посміялися разом. Варан урвав сміх: йому здалось, що з-за найближчого каменя хтось дивиться.

– Цей… той, що сидів на замку…

– Сторожок?

– «Ти мрець», – Варан здригнувся, згадавши текучі літери на замку.

– Кепсько, – маг зітхнув. – Той, хто залишив тайник, був серйозною людиною… Або є. Навряд чи він згинув… не такий майстер, щоб згинути ні сіло ні впало… Хоча бувають несподіванки… от, каменем гупнуло по віку. Чесно кажучи, Варане, якби скриня була ціла, і сторожок діяв на повну силу…

– І що б воно зі мною зробило? – спитав Варан із хворобливою цікавістю.

– Нічого особливого. Смертельний переляк… Трупи шукачів скарбів, що вмерли від розриву серця, справляють невитравне враження на тих, хто йде слідом. У них, знаєш, такі обличчя… гм. Сторожок може сто років як протухнути, а скарби лежать собі, вилежуються…

– Я ж сам зголосився, – сказав Варан по довгій паузі. У голосі мага йому вчулись муки каяття.

– Сумлінні ви там, у піддонні, – хмикнув маг. – Заради порядку маю відзначити, що відправити спершу тебе – грамотне рішення. Адже зрозуміло, що схованка ушкоджена… а значить, і сторожок підранений.

У глибині гори щось гучно луснуло. Посипалося. Стихло.

– Чого мовчиш?

– А так, – глухо сказав Варан.

– А от не треба звикати до мене, – сказав Подорожник іншим, холодним і відчуженим голосом. – Товариша знайшов…

Із щілин дихнуло слабким, несподівано теплим вітром. На віддалі крикнула пташка, ще й ще. Маг Лереаларуун урочисто підняв руку з перснем. Червоний промінь ковзнув униз, мигнув, згас – і запалав знову, указуючи вартівникам дорогу до зниклих.

– Хто такий будеш?

Сріблистий панцир палав під сонцем так, що прокоптілі скельця окулярів не рятували.

– Піддонець.

– Чому не в піддонні?

– Гвинтовий… сушник вожу. Воду.

– Чому тиняєшся без діла?

Вартівникам було нудно. Їх залишилося всього декілька на спорожнілому острові. Імператорська гвардія відійшла, доручивши невдахам охороняти голе каміння, де з розваг приступні тільки карти й ще кілька затяганих хвойд.

Варан набрався нахабства:

– Викликаний за особистим розпорядженням князя. Виконую завдання його мосці Імператорського мага…

– Чого?!

– Хочете – перевіряйте, – з легким серцем запропонував Варан.

Вартівники розважливо зміркували, що береженого Імператор береже. Для звичаю хотіли дати Варану стусана, але той звикло відхилився.

Спорожніле Кругле Ікло лякало його. Лисе, висхле, миршаве, несподівано маленьке; піднімись на гірку – окинеш оком увесь острів од берега до берега. Біле каміння, рідкі острівки потрісканої землі, пекуче небо, крижаний вітер… Там, де раніше розміщувались цілі квартали літніх помешкань, тепер гладко й голо, та іржавіють забиті в щілини кілочки наметів. Варан спробував відшукати місце, де була батьківська харчівня, але не знайшов.

Кам’яні будинки горні стояли в центрі острова – спина до спини, мов жменька бійців, готових боронитись до остан ку. Княжий палац, у сезон купався в заростях ктотусів і шиполисту, виявився не таким уже й великим і не таким величним, як про те заведено було казати.