Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Красуцької, про написання Апостолом анонімок Броварній, про якісь скальпи та інші бридкі вчинки. Тепер він зрозумів, чого боялись Ігор і Аркадій: викриття їхніх «рейдів». Так вони позбувалися почуттів жалості, страху і любові. Не зошит, а справжні зізнання, власноруч написані. Розшукати потерпілих неважко. Ось тобі свідки і незаперечні докази. Справді вирок.

— А що за скальпи, Денисе? Вони гралися в індійців?

— Еге, своєрідні трофеї, — Бухов дістав з-під стола целофановий пакет з хутром. — Тут шапки їхніх «манекенів». Щоразу підбирали на «полі бою». І додумались!..

— Ти звернув увагу, на яких вулицях вони «тренувались»? — запитав Денис.

— Звернув: у різних кутках міста і жодного разу в своєму районі. — Євгенові було тоскно і гнітюче на душі. — Що скажуть директорка, вчителі, батьки, коли дізнаються?

— Спочатку не повірять, а потім вжахнуться й почнуть шукати винних. До речі, експертиза встановила: почерки в зошиті Шейченка, Біронського і Апостолова, — слідчому теж, мабуть, кепсько на душі, бо важка похмурість не сходила з його обличчя. Сховав пакет під стіл.

— Хто ж у трійці верховодив? Хто вигадав оте все? — мовив Євген, ні до кого не звертаючись, і звівся, підійшов до вікна.

Надворі ще й не бралося на вечір, хоча на годиннику 18.00. Яскраво світило сонце, у верховітті каштанів туркотіли свою вічну любовну пісню голуби. Барвисто по-літньому одягнуті перехожі поверталися з роботи, несли в авоськах пляшки з молоком і хліб, молоду цибулю і редьку, довгі парникові огірки, схожі на зелені яничарські ятагани. А лише два тижні тому після гуляння в кафе «Дружба» на вулиці Могильчака троє дзюдоїстів перестріли самотню людину… То був їхній останній «рейд»…

— Апостол усе звалить на Шейха або Бірона. Це точно, — спроквола сказав Денис. — Мертві не заперечать.

— Так, іншого виходу в нього нема, — і несподівано Євгенові спало на думку: — Слухай, Денисе, а часом серед потерпілих від прийомів…

Бухов уперше за час розмови скупо посміхнувся. Напевно, він теж дійшов такого висновку, тільки раніше, і тепер порадів кмітливості оперуповноваженого.

— Не поспішай. Про потерпілих потім, — перебив його Денис. — Ти забув про аркуш.

Достеменно забув. Бухов дістав його зі справи й подав Тополюку. Звичайний, з учнівського зошита. На ньому синьою пастою розгонисто написано:

«5–37–28, Ковальов, Будьонного, 17, кв. 4, аеропорт, 8.45.

2–91–44, Наконечний, Пирогова, 203, кв. 56, з/вокзал, 9.27.

5–18–60, Степаненко, Толстого, 10, кв. 38, аеропорт, 10.10.

4–06–55, Троскот, Південна, 25, кв. 13, Балабанівка.

3–77–83, Поляхівський, Щорса, 4, кв. 10, з/вокзал, 11.30.

4–26–29, Новосад, Леніна, 31, кв. 22, а/вокзал, 13.00.

2–81–07, Гриник, Бучми, 14, кв. 33, тубдиспансер».

— Ребус? — іронічно запитав слідчий. — Що він говорить?

— Номери телефонів, прізвища, адреси, наче місця роботи і години… — розмірковуючи, відповів Євген. — Однак години… мов графіки руху транспорту.

— Еге, мов графіки. А телефони — квартирні зазначених громадян і адреси точні. Я перевіряв до твого приходу. Зауваж, Балабанівка і тубдиспансер у приміській зоні.

— Комусь із них дзвонив?

— Першим двом. Ніхто не відповів.

— Дивний список, — Євген вдивлявся в аркуш, намагаючись розгадати його таємницю.

— Тепер дзвони ти. Може, ти щасливий. Починай з першого.

Тополюк присунув до себе апарат, набрав 5–37–28. Озвалася жінка. Привітався з нею і підморгнув Бухову.

— Скажіть, товариш Ковальов удома? — запитав її.

— Юрій Іванович поїхав на курорт.

— Коли поїхав?

— Сьогодні. А хто його питає? Що йому передати?

Євген поклав трубку. Хай жінка вибачає його нечемність. Наконечний поїхав до Києва у відрядження, Степаненко у Москву на семінар. Капітан ніяк не міг добрати, кому і для чого був потрібний такий список. Слідчий теж сушив голову. Залишилося чотири адреси.

— Продовжуй, Євгене, і більше запитань, — порадив Денис. — А раптом щось проясниться.

Неохоче, ні на що не сподіваючись, Тополюк набрав номер 4–06–55. Відповів молодий жіночий голос.

— Попросіть товариша Троскота.

— Нема твого халамидника. Забрало манаття й подалося в свою Балабанівку. Ох і стішаться батьки! — недоброзичливо випалила жінка, аж капітан сторопів. — Товариш… Ледацюга і п’яниця воно, але й собі, як порядне, викликає таксі. Тьху! І більше не дзвони, бо ви одним миром мазані.

Євген засміявся й переказав розмову слідчому. Поляхівські відповіли чемно: виявилося, чоловік поїхав по турпутівці в Болгарію і теж замовляв таксі. Новосади не відповіли, а Гриник їздив на таксі в тубдиспансер на медогляд.

— Отож, Євгене, що у них спільне?

— Всі викликали таксі.

— О! — слідчий переможно підняв угору палець. — Таксі! Тобто кожний робив замовлення.

— Але з пошкодженою ногою шоферами не працюють. Принаймні на державному транспорті.

— Слушно. Втім, коло схованки міг бути водій або той, хто приймає замовлення на таксі,— пояснив Денис. Я оце весь час міркував над списком.

Слідчий мав рацію. Євген мовчки погодився з його припущенням. На завтра Тополюку випадало навести довідки про диспетчерів таксі. Чи дійсно хтось із них виявиться Кривим? А можливо, аркуш паперу випадково опинився біля вбитого Біронського? Гуляла людина в дубовому гаю і загубила, викинула…

18

Соромно зізнатись, але факт: Євген заснув десь о дев’ятій вечора. Сонце ще не сховалося за обрій, а висіло над містом малиновим колом.

Тополюку рідко щось снилось. Однак зараз чомусь приснилися Шейченко, Біронський і Апостолов. Вони тікали голим, як бубон, чорним полем, вбрані в білі штани і сорочки, а він ніяк не міг їх наздогнати — ноги зробилися ватяними, гукав, а голосу не було. І раптом юнаки наче під землю пішли. Коли Євген доплентався до того місця, побачив глибоку яму, а на дні три білі постаті. Навколо ні драбини, ні мотузки… Прокинувся з гнітючим почуттям безсилля.

О дев’ятій ранку вже був