Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Обдивився? — запитав Пелікан.

— Дивитися нічого, — сказав Ігор і схаменувся: не повівся по-хамському? Чи не образиться дядько Матвій?

Не образився. А Пелікан засміявся — він Ігоря встиг уже трохи вивчити і поцікавився:

— Як професор?

— Нормально. Гуляє на площі біля фонтана.

— Він знає, куди ти пішов?

— Ні, ми від нього втекли.

— Ми?

Треба було зізнатися.

— Там, біля під’їзду, Ліда…

— Що-о?..

— Так сталося, — пояснював Ігор. — Я не міг втекти з дому, спочатку Ледньов прив’язався, місто йому, бачте, подивитися закортіло, а потім і Ліда, я ж не сказав їм, що йду до тебе…

— Почекай, — зупинив Пелікан Ігореву кулеметну чергу. — Де вона?

— Ліда? Гуляє біля будинку.

Пелікан подивився на дядька Матвія.

— Там же Сом і Колька?..

Дядько Матвій збентежено кахикнув у кулак — це також в нього вийшло традиційно, по-книжковому.

— Адже дівчина… Нащо за нею дивитися.

— Заспокойся, Пелікане. Нічого з нею не трапиться, ні про що вона не здогадується… Кажи, навіщо кликав?

Пелікан підвівся і заходив по кімнаті. Вона була йому тісна, як камера у в’язниці: три кроки вперед, три назад. Дядько Матвій, як і досі, сидів мовчки і не відриваючись дивився на Ігоря.

Ігор терпляче чекав, поки Пелікан відміряє задуману кількість кроків і щось скаже. Нарешті Пелікан зупинився, взявся ручищами за вигнуту спинку стільця. Ігор навіть злякався: не зламав би…

— Ось що, хлопче. Чого я остерігаюсь? Чи можна тобі довіряти?

Інший став би переконувати Пелікана в своїй відданості, клявся б і божився, а Ігор лише плечима стенув.

— Як знаєш. Я тебе розумію: чужа душа — темний ліс.

— Не в цьому суть, — скривився Пелікан. — При чому тут душа? Хлопець ти надійний, та дорога дуже вже далека…

— Куди дорога?

Дядько Матвій розтулив губи — а Ігор думав, що вони в нього навіки склеїлись, — і вставив своє:

— Не збивай малого з пантелику, Гринь, давай про все по порядку…

А Пелікан наче тільки й чекав цих слів. Відразу заспокоївся, знову вмостився на стільці і розпочав “про все по порядку”.

— Про вибух і пожежу в казармах чув?

— Все місто розбурхане…

— Якісь розумні люди постаралися. — Пелікан підморгнув Ігореві, гадаючи, що той зрозуміє що й до чого, кого він на увазі має. А може, просто так підморгнув, через гарний настрій, а Ігор навигадував казна-що. — Так через ці гучні справи, — вів далі Пелікан, — мені з міста важко буде вибратися…

Ігор посміхнувся. Він знав те, чого не знав Пелікан

— До Софії Демидівни з контррозвідки приходили, про тебе питали…

Дядько Матвій швидко глянув на Пелікана.

— Я попереджав: не ходи сюди…

— А не прийшов — ні дідька не було б, — гаркнув Пелікан.

Дядько Матвій на гаркання уваги не звернув, сказав спокійно:

— Даремно тупцюєш. І без тебе впоралися б…

І знову Ігор відчув, що він тут зайвий, що розмова йде про щось своє, таємне, може, навіть про вибух у казармах. І посвятити Ігоря в суть цієї розмови ніхто не збирався.

— Що про мене Сонька намолола? — запитав його Пелікан. Сердито запитав, немов заздалегідь вирішив про Софію Демидівну: все, що пам’ятала, — виказала.

— Нічого не намолола, — відповів Ігор, — навіщо ти так про неї. Гарна у тебе родичка — вже не знаю, ким вона тобі доводиться. Сказала, що давним-давно тебе не бачила, ні слуху про тебе, ні духу… Так, по-моєму, вона до тебе як до респектабельного паночка ставиться. З царем у серці і в голові.

— Авжеж, — засміявся Пелікан. — Сонька свята жінка, всі у неї добрі та чесні, поганих немає. — І до дядька Матвія торжествуюче: — Бачив? Нічого було паніку зчиняти. “Не ходи сюди, не ходи сюди…” — перекривив він дядька Матвія.

Той знову не образився — все від нього, як від стінки, відскакувало, сказав незрозуміло:

— Не ходив би — сам пішов би…

А Пелікан відразу ж відповів.

— Інший піде, їхали бояри. Ось він… — І на Ігоря кивнув.

— Йти далеко, — коротко зауважив дядько Матвій. — А тобі сидіти й сидіти…

Нарешті Ігор не витримав цілковитого невідання.

— Може, поясните, в чому річ?

— Поясни людині, Гринь, — суворо сказав дядько Матвій. — Він мені подобається. Серйозний.

Ось і дочекалися! Ігор посміхнувся подумки. Велике діло: нас серйозними назвали.

— Поганих не тримаємо, — зарозуміло підтвердив Пелікан і випалив не роздумуючи, без підготовки: — Понесеш кудись один пакетик. Дуже цінна річ!

Так. Слово мовлене. Що ж, Ігореві доручено велику справу, це без сумніву. Велика, важка і ризикована. І дивна річ: він зовсім не думав зараз про небезпеку. Більше того: жодного разу не згадав ні про темне подвір’я на Кутузовському проспекті, ні про “ввічливих” хлопчиків, ні про їхні загрози, ні про свої — непіддільні! — страхи. Чужа пам’ять робила його сміливим і рішучим, а своя ні про що неприємне не нагадувала. Послужливою була.

— Гаразд, — сказав він. — Куди йти?

Пелікан перехилився через стіл, майже ліг на нього. Зашепотів. Правда, шепіт його було в сусідній кімнаті чутно.

— Кілометрів за сто на північний захід — по вашій з професором дорозі, гака давати не доведеться, — повинна зараз стояти двадцять друга кавдивізія. Командиром у них Іван Федорович Сокол, людина геройська. А начрозвідки — Семен Дворников. Запам’ятай їхні прізвища. Прийдеш до Семена, доповіси про мене так: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. І передаси пакет. Засумнівався:

— А повірять?

— Повірять. Тільки так і скажи, слово в слово: сидить Пелікан у підпіллі,