Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— А ви? — Ліда не відставала.

— Я — у будинок. Чекайте.

— Бережіть себе.

Остання фраза — з якогось роману. Може, її промовила якась прекрасна дама своєму коханому, який збирався в черговий хрестовий похід. Чи ще кудись.

— Побережу, — пообіцяв Ігор і ввійшов у під’їзд.

Тут було тихо і прохолодно, навіть холодно, як в будь-якому під’їзді-колодязі в старих московських, ще дореволюційної побудови будинках. Ігор, траплялось, бував у них: там мешкали і його знайомі, і знайомі його батьків. У будь-яку спеку такі під’їзди, як термоси, зберігали цегляну прохолоду, і секрет прохолоди — ось секрет, а не те, що Ліді обіцяно! — був назавжди втрачений у час швидкісного великоблочного та великопанельного будівництва. Смерділо кішками. Неширокі, але солідні сходи — певне, з мармуру — вели догори, обмежовані ліворуч стіною з облупленою штукатуркою, але без звичних Ігореві написів кольоровою крейдою, а праворуч — чавунними гратчастими поручнями. Вниз, до підвалу чи до півпідвалу, також вели сходи, але значно вужчі і простіші. Хлопчина, який повідомив учора про будинок Ігнатьєва і не пояснив, де саме шукати дядька Матвія, ставив у скрутне становище. З одного боку, запитувати боязко: а раптом дядько Матвій також нелегал? Чи ще хто-небудь? Не накликати б біди на нього. І на себе… З іншого боку, у кого ж запитувати, адже не підеш по квартирах?

Почав аналізувати, застосовуючи житейську логіку. З яких верств походить хлопчина? Навряд чи з багатіїв. На вигляд — син майстрового, який від снігу до снігу бігає босий, не знає іншого одягу, крім стареньких штанців і просторої сорочечки. Якщо його послав дядько Матвій, то виходить, і дядько належить до майстрових. Може, робітник. А може, швець чи мідник. Та й Пелікан, судячи з усього, не став би знатися з буржуями. Далі. В такому будинку — якщо порівняти його з сусідніми на вулиці — квартири навряд чи дешеві. Он сходи які… Та тільки за них хазяїн, напевне, зайвий карбованець до квартплати додає. Отже, дядько Матвій не міг жити у такій квартирі — задорого це. А тим часом він мешкає, мабуть, тут. Де саме? Відповідь зрозуміла: у підвалі. Чи в напівпідвалі, де квартири, напевне, набагато гірші і дешевші. Геніальний хід думок, Шерлоку Холмсу годі й втручатися.

І тут, як у пристойному детективі, позаду почувся голос:

— Чого став? Іди вниз…

Можна було б написати так: “Ігор здригнувся, мов ужалений”. Чи так: “Ігорове серце підстрибнуло й опустилося, немов щось обірвалося всередині”. Різне можна написати, але не будемо цього робити, бо Ігор і здригнувся, і з серцем у нього щось сталося. Про всяк випадок він оглянувся, і не без страху. На нього дивився той самий хлопець, що стояв біля вхідних дверей, притримуючи рукою штани — швидше за звичкою, ніж за необхідністю: трималися вони на шлейці — і всміхався. Переднього зуба у хлопця не було. Судячи з віку, молочні в нього випали давно, а корінного, напевне, він втратив у бійці. Буває…

— Йди, йди, не бійся, — промовив хлопець басом, шморгнув, як і вчора, носом, повернувся, не прощаючись, і вибіг на вулицю. Вважав свою місію завершеною.

Виходить, за Ігорем стежили. А вірніше — не за Ігорем, звичайно, — теж мені персона грата! — а за будинком. І заздалегідь поважаючи дядька Матвія, а тим більше Пелікана, можна було стверджувати, що не тільки цей хлопець походжав довкола будинку, хтось ще цим займався. І доросліше, солідніше, серйозніше.

Так, цікаво: як Ліда на хлопця зреагувала? Вважала підозрілим чи ні?

Ігор обережно спустився сходами — дванадцять сходинок униз, порахував — і вперся у низькі, оббиті залізом двері. Нічого на них не написано, жодних табличок не висить. Постукав. Спочатку тихенько, а потім сильніше. Почувся глухий голос:

— Кого треба?

— Мені дядька Матвія, — сказав Ігор.

— А від кого будете?

— Мені вчора сказали, щоб я прийшов…

— Почекай.

Чимсь загримали, щось з брязканням упало. Двері прочинилися, і в шпарку Ігор побачив око. Око поморгало, хтось кашлянув, і двері нарешті прочинилися. На порозі стояв високий сутулий старик з чудовими — як в Будьонного! — пшеничними вусами.

— Ігор, чи що? — запитав старик.

— Ну я…

— Заходь, чекають.

Ігор зайшов до невеличкого передпокою, вірніше, у простір, відокремлений від усього іншого щільною занавіскою. Старик позаду брязкотів замком. Ігор відсунув занавіску, побачив маленьку кімнату з низькою стелею, стіл посередині, гасову лампу на його голих дошках. І за столом, виклавши на нього великі ручища, всміхаючись на всі зуби, сидів Пелікан.

— Здорово, Ігорю, — сказав Пелікан. — Не чекав?

— Ображаєш, Пелікане, — усміхнувся Ігор. Він був радий його бачити і не приховував цього. — Не тільки чекав — певний був, що ти десь тут перебуваєш.

— Ти бач! — здивувався Пелікан. — Який проникливий, їхали бояри… З чого так?

— А з того, якщо я комусь потрібен, то тобі, а не міфічному дядькові Матвію.

— Логічно… А чому міфічному? Ось він, живий. Знайомся.

Вусань старик поставив хиткий віденський стільчик поруч з Пеліканом, сів і підкрутив вуса. Жест був книжковий, описаний усіма, кому не ліньки, однак…

— Добридень, — вклонився Ігор, а дядько Матвій йому на вільний стілець вказав:

— Сідай. У ногах правди немає.

Відверто кажучи, дядько Матвій нагадував отакого традиційного революціонера-підпільника. Тут тобі і вуса, і хриплий голос, і любов до народної мудрості, тобто до прислів’їв, і благородна зовнішність, і руки, як належить, жилаві, шкарубкі, робочі руки. Але він і не міг бути іншим, тому що своя пам’ять, змішана з чужою, подарувала Ігореві, власне, те минуле, на яке він чекав, яке хотів бачити.

Ігор сів навпроти двох цих людей, швиденько окинув оком кімнатку. Підлога, стеля, чотири стіни. Ще стіл, знову ж чотири стільці, буфет, у буфеті скло матове, за ним нічого не видно. Поруч з буфетом ще одні двері. Значить, є друга кімната. Схоже на те: адже повинні вони десь спати…