Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

туманно пояснив Ігор, адже ясно було: ні з ким він не бесідував, зранку ще не встиг.

І старик Ледньов це чудово зрозумів, хмикнув і ручки потер.

— Ну, якщо там… А ми пожеж не лякаємося, чи не так, Лідочко? Ми підемо й подивимося… І взагалі, замолоду я служив у пожежній команді, я все знаю. — Тут він на спинку стільця відкинувся, очі блаженно заплющив. — Які першерони, сірі в яблуках. А каски, каски, начищені, мов дзеркала… І брандмайор попереду… — солодко йому було згадувати те, чого, на думку Ігоря, ніколи в його житті не існувало.

Софія Демидівна нерішуче додала:

— Може, і справді небезпечно, Лідо?

Старик Ледньов отямився від солодких спогадів і запально заперечив:

— Зовсім не страшно, люба Софіє Демидівно. Я Лідочку ані на крок від себе не відпущу, стежитиму краще за цербера. На мене, вельмишановна Софіє Демидівно, можна покластися без жодного остраху.

— Невже? — з сумнівом сказала хазяйка, проте сперечатися не стала.

А старик Ледньов, задоволений перемогою, яку він так просто отримав, кинувся у бій.

— Якщо йти, панове, то не гаючись. В дорогу сурми кличуть.

У місті було неспокійно. По дорозі з’ясували, що вночі якісь злочинці підірвали казарми, розташовані в іншому кінці міста, в районі Святої слободи. Пожежних частин не залишилося, сірих в яблуках першеронів — чи на кому вони тут їздили? — давним-давно мобілізували чи то білі, чи то червоні, як, до речі, і сокирників. Брандмайори самі воювати вирушили — за єдину, неподільну, святу Русь, споганену тими червоними, до яких їхні, брандмайорські, сокирники подалися. Отже, сокирниками і споганену. Кому ж за таких складних умов пожежі гасити? Нікому. Ось казарми і згоріли. Не до кінця, щоправда, але дуже.

Старик Ледньов розбалакався з єдиним двірником, якого Ігор побачив за ці два дні. Двірник був — як і треба бути класичному двірникові — з бородою і мітлою, а ще в яловичих, у гармошку чоботях і брудно-білому фартусі. Але без бляхи. Він охоче вступив у бесіду з професором, до подробиць розповів йому про вибух і пожежу, про те, що “солдатиків повбивало жах як багато!”. І ще додав: офіцерство геть озвіріло, хапають зранку кого попало.

Останнє повідомлення Ігореві зовсім не сподобалося. Кого попало — це значить, що і його, і Ледньова можуть схопити. Ледньов, скажімо, вивернеться: в нього документ справний, професорський, академічний, печатка з двоглавим орлом і коронами. А йому, Ігореві, що робити? Паспорта він з собою не носить, тримає вдома — разом з батьківськими. Та й до чого він тут — “червопошкіряиий”, з серпом і молотом?..

Вулицею Трьохсотліття дому Романових мчали верхові — по одному і малими загонами. Візників біля довгого будинку нині не видно. Заховалися? Поки дійшли до площі з фонтаном, Ігор страху натерпівся. А старикові Ледньову хоча б тобі що. І Ліда йде воркує:

— У нас в класі багатьом дівчатам офіцери подобаються. А мені, уявіть, зовсім ні. Якісь вони грубі, розв’язні, ніякого обходження. Звичайні олов’яні солдатики.

Дуже актуальна тема!

Тут старик Ледньов знову відхилився, вирішив поговорити з опасистою пикатою червонощокою тіткою, на вигляд торговкою, але з порожнім кошиком. Розпродала все, чи що? Знайшла час для торгівлі. Ледньов учепився в неї, як кліщ, почав з’ясовувати подробиці міського життя, торгівлі і наявності товарів на базарі, а Ігор вирішив: або пан, або пропав! Смикнув Ліду за рукав.

— Є справа. Тільки секрет!

Ліда раптово розквітла в буквальному розумінні слова: щоки запашіли, оченята загорілись.

— Який секрет, Ігорю?

— Берегти таємницю вмієте?

Вона дрібно й швидко перехрестилася.

— Христом богом клянусь.

Ігор роззирнувся довкола: чи не підслуховує, бува, хто? — але зробив це більше для Ліди, ніж для себе.

— Ви знаєте, де Кодашівська вулиця? — пошепки запитав він.

— Знаю, — пошепки відповіла Ліда. — Ось та — Світська, а праворуч від неї — Кодашівська. А навіщо вам?

— Треба. Ходімо.

— А Павло Миколайович?

— Йому — жодного слова.

Ліді це не сподобалося. Секрет секретом, але вона вихована в дусі поваги до старших! Інша справа, що вона не знала, як старші часом можуть заважати…

— Може, ми його все-таки попередимо?

— Тоді він ув’яжеться за нами, а там небезпечно.

Це вразило Ліду, і, вже не огинаючись, вона пішла за Ігорем, щохвилини, проте, озираючись. Професор був надзвичайно зайнятий бесідою з торговкою, він настільки захопився, що навіть тицяв їй пальцем у неосяжні груди, щось пояснюючи. Гадав, напевне, що перед ним — його університетський колега. Торговці подобалася роль колеги, вона співчутливо хитала головою, слухаючи Ледньова.

Всупереч побоюванням Ігоря ніхто на них не звертав уваги — ні раніше, коли вони втрьох ішли, ні тепер, коли відокремились од професора: Ігор з Лідою на вигляд — юні закохані, місцеві Ромео і Джульєтта, діти шанованих батьків. А Ледньов… Пащенко таких називав коротко: чайники. Хто, скажіть, запідозрить у чайнику підпалювача і бомбиста? Хіба що параноїк, який страждає манією переслідування. Чайник — посудина звичайна і безпечна…

Без пригод дійшли до Кодашівської. Там довелося запитати, де будинок Ігнатьєва. їм пояснили. Будинок виявився солідним за розмірами: триповерховий, цегляний, з двома під’їздами. Типовий прибутковий будинок.

Ігор сказав:

— Постійте тут і дивіться в чотири ока.

— На що дивитись, Ігорю? — вже ставлячи запитання, Ліда уважно дивилась на Ігоря. Вона знову була закохана в нього, бо ж поет, та ще й оточений ореолом таємниці, весь загруз в правила конспірації,— це особлива людина. Не любити її неможливо.

На той момент Лідина закоханість була Ігореві дуже доречна.

— Якщо побачите когось підозрілого, удавайте, що ви гуляєте або чекаєте подругу.

— А як я дізнаюся, що це підозрілий?

— Дізнаєтеся. Підозрілого відразу видно. — Ігор не став пояснювати, та й що він міг пояснити? Нічогісінько! Він і сам не відав, як впізнати підозрілого…