В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

— А цей?

— Хто? — Леонідович труснув головою, немов проганяючи ману. Він поморгав, а потім, ляснувши долонями по животі, вигукнув: — Цей? Так він узагалі — привид… Ми його ловити втомилися.

Костянтин подивився на самотню фігуру. Привид не зникав, не брижився, не ширяв. Привид виглядав зовсім як людина.

— Приведи його сюди, — наказав Костянтин. — Я йому поясню, що до чого. І більше ми його не побачимо.

— Д-добре, — низенький виконроб знизав плечима й жваво затрусив до берега. Добігши до незнайомця, зупинився на відстані й окликнув того, немов дворняга — породистого тер’єра. Начебто справді боявся.

А незнайомець не боявся. Він покірно пішов за дворнягою.

Найменше він скидався на примару. На ньому були сині потерті джинси, трав’янисто-зеленого відтінку на колінах, розтягнуті, закочені над масивними скелелазними черевиками. Весь інший одяг вкривали ремені з нанизаними алюмінієвими карабінами. Стрічки з капронової нитки перехоплювали його груди, немов патронташі уніформу бойовика, тричі його обперізували, навхрест перекидалися через плечі й практично повністю закривали сіру плащову тканину куртки, утепленої хутром, що фривольно вибивалося з-під коміра. Проте й ремені впали в око не відразу.

Ні.

Спочатку Костянтин побачив прилади.

Десятки приладів.

Вони звисали важкими гронами з карабінів-черешків. Шумні й скрекотливі кишенькові радіоприймачі. Мобільні телефони, що підморгували ілюмінацією. Роликовий сканер, який був схожим на пістолет. Диктофон, що крутив валиком тісно намотаної плівки. Включений медичний ліхтарик та інший, похідний, з потужністю прожектора. Тихий у своїх вимірах дозиметр. Перемотана синьою ізоляційною стрічкою міліцейська рація. Збільшувальне скло в пластиковій оправі. Ціла обойма недешевих батарейок «Duracell» і сірникових коробок. І ще безліч картонних коробок, із щілин і дір яких стирчали різнобарвні проводи, болти й світлодіоди. Що було в них — запасні деталі чи інші саморобні пристрої — Костянтин міг тільки здогадуватися.

Поки Костянтин розглядав причіпне знаряддя ходячої барахолки, магніту, що притяг до себе все металеве, електричне й електронне, кремнієвий організм, що наїжачився зовнішніми пристроями, гість наблизився на відстань потиску рук. Інженер стрепенувся, немов його застали зненацька за якимсь недобрим заняттям. Він переклав склянку з руки в руку.

— Ви знаєте, що порушуєте закон, вриваючись у приватну власність?

Незнайомець, виявляється, увесь цей час дивився Костянтинові в очі. Райдужка в незнайомця була чистою, сіро-блакитною. Як вицвіле листопадове небо.

— Так-так, знаю…

— І з якої причини ви розгулюєте тут серед білого дня, заважаючи працювати будівельникам і подаючи поганий приклад дітям?

— Я не заважаю, — відповів незнайомець. — Я намагаюся ходити на відстані, щоб не порушувати правила техніки безпеки, і досліджую потихеньку. А дітям я сам казав зайвий раз сюди не пхатися. Не повинно бути цього…

— Досліджуєте? — перепитав Костянтин. — Що?

— Піски, — порушник обвів рукою територію. — Піски, але, точніше, те, що під ними. Хоча ні. Навіть не «під». І не «над». Тут не повинно бути нічого, я ж казав…

— Району не повинно? Нас?

— Нічого не повинно. Тут ріка була… Вона й приховувала.

— Що приховувала?

— Те, чого бути не повинно. Зазвичай, — він насупився, і на носі з’явилися рельєфні, як шифер, складки. Немов йому самому не сподобалося, як він пояснив, — ніяк не повинно.

Маячня. Костянтин швидко окинув поглядом так звані Піски, настовбурчивши нижню губу, видихом, немов потоком повітря з фена, підняв із чола чубчик. Піймав пальцями на лету й зачесав набік. Жест вийшов ефектним.

— Не знаю, чого тут не повинно бути, але кого — знаю напевно. Тут не повинно бути вас, — сказав Костянтин. І цілком чемно попросив. — Зникніть, будь ласка!

— Я ще повернусь… — повідомив Костянтина гість, і повернувся до виходу.

— Матимете справу зі мною, — холодним недобрим тоном відповів інженер.

Коли людина зникла за бляшаним периметром, і чутний навіть у канонаді копра звук силіконових підвісок, що передзвонювалися на спині незнайомця, стих, Костянтин підніс до рота склянку. Губ торкнулася холодна рідина. З несподіванки інженер шарпнув рукою з перевернутим і низько усіченим конусом прозорого пластику. Краплі вистиглої кави по інерції хлюпнули на пісок і відразу всмокталися, залишивши після себе лише ледь помітні бежеві кружки.

Час на перепочинок, влитий у клепсидру, скінчився. Попереду була робота. Костянтин із тріском зім’яв склянку й викинув в урну, що стояла поруч із вагончиком.

Молот копра прудко злітав по вертикалі, на долю секунди зависав у вищій точці й стрімким важезним ешелоном урізався в залізобетонну палю, що вже наполовину ввійшла в пісок. Дим разом з кам’яними крихтами бурхливими потоками виприскувався назовні крізь щілину між стовпом і молотом, повисав у повітрі. Тиском газів, що вивільнялися з піропатрону, молот знову підкидало нагору, і він, повертаючи ударний імпульс, приречено падав униз.

Немов знав: упаде й не підніметься.

Він упав. Глухо, без газу й пилу. Не вибух, а схлип. І завмер…

Костянтин глянув на ківш крізь мутне заґратоване скло вагончика. Потім глянув на годинник. На небо. Смеркло. Вітер гнав потривожену скреперами поземку від річки, як лісова пожежа жене табуни оленів. Тільки у вагончика, поруч із електрокаміном було тепло й затишно.

Якби ще із цими проводами навести лад…

Двері вагончика зі скреготом прилиплого до гумової прокладки кварцу розчинилися.

— Костянтине Едуардовичу, ви ще довго? Робочий день уже закінчився. Хлопців по домівках відправляю, — сказав Антон Леонідович, заглянувши всередину.

— Ну, ви ж іще не йдете?

— З годинку побуду. Потім закрию все й зганяю додому. Повечеряю — і назад.

— Справді? — Костянтин замислився. — Тоді я почекаю, поки ви повернетеся. Роботи в мене вдосталь. Зі світлом потрібно розібратися до завтрашнього приїзду електробригади.

— Усе думаєте, де помилка? — запитав співчутливо Леонідович.

— Річ у тім, що помилки немає. Довжина нормальна, а як тягнемо… Ну, ви бачили.

— Може, з припуском? — після паузи запропонував виконроб.