В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

Стас хтиво заплітав миготливі хоботки в джгути, а його фальшиві черевця подорожували по всьому тілу, іноді відриваючись і зависаючи в повітрі, щоб потім з солодким схлипом всмоктатися в хазяїна. Стас скромно узяв два останні кристали і додав до них ще один, з відчуттями мурашиної матки.

Руся зітхнула. Так вже сталося, планета Земля виявилась багата на фауну. Щоб зібрати цю колекцію, їй довелося неабияк потрудитися під різною подобою. А хлопчиська тепер веселяться, паразити! Звичайно! Як працювати — то вона, а як насолоджуватися — то чоловіки. Дискримінація за статевою ознакою! Руся подивилася на кристал, що лежав перед нею. Ну вже ні! Цей вона нікому не віддасть! Досить з них всього іншого!

Вона встала, підійшла до крісел, скептично подивилася на плями, що блаженствували, і в яких відбивалася скривлена фігура людської самки. Руся підморгнула своєму відображенню в фальшивому черевці Стаса, що ширяло неподалік. Мабуть, вона поки що залишить собі ці форми.

Тим часом над Варварівкою світив повний місяць, і безглуздо посміхався своєму відображенню у воді біля старої верби. Налетів вітерець, і довгі гілки заколихалися, зашуміли. Дерево гойднулося, скрипнуло. Потім похитнулося ще раз. Гілки зашуміли сильніше, немов навколо бушував ураган. Жваво злетіли вгору, хльоснули вітер, що зазівав, потім зчепилися в жмут і стрімко провалилися всередину стовбура, так що з піску залишився стирчати лише непоказний стовбур, схожий на обрубок…

Стовбур захитався, викорчовуючи коріння, що глибоко засіло, забурчав, обтрушуючи прилиплі піщинки й комашок, що вчепилися в тріщини. У його бурчання впліталися нотки невдоволення — тільки-тільки знайшов спокійнісіньку планетку, вирішив помедитувати кілька сотень обертів навкруги сонця, а тут — на тобі — щодня якась парочка влаштовує показовий сеанс розмноження! По стовбуру пройшло дрібне тремтіння — він важко зітхнув, крутнувся, вибираючи зручніше положення, націлився верхівкою в сузір’я Дроворуба і вистрілив собою в небо.

м. Миколаїв, червень 2006 р.

Оглядаючи будівельний майданчик, Костянтин гадав, чому величезна територія залишалася без уваги довгі п’ятнадцять років. Чому квадратні кілометри піщаного ґрунту використовувалися під звезення дрібного побутового сміття, горіхової шкаралупи й макухи з олійного заводу, під проведення фантастичних рольових ігор і для вигулу собак. Так чи інакше, усього цього більше не буде. Костянтин прийшов, щоб змінити старий уклад, ножами скреперів і ковшами бульдозерів змести з території сліди тліні й розкладання, виполоти бур’ян і сховати в глибокі балки сміття, а ще… зробити її обителлю людини.

Так розмірковував він, стоячи біля будівельного вагончика на території Намиву-2, з пластиковою склянкою гарячої кави в руці. Кава гріла вихолоджені листопадовим вітром пальці, а Костянтин крізь вуаль пари, що здіймалась над ебонітовою рідиною, спостерігав за втіленням свого задуму в життя.

Ліворуч гуркотав копер — десятиметрова вежоподібна машина, увінчана чавунним колосом. Удари преса об верхівку палі трясли повітря пороховими пострілами, звук яких бився рикошетом об вікна рожевих багатоповерхівок, гублячись далеко на дахах сусіднього мікрорайону. Черга вже вкопаних стовпів сірими монолітами цілилася в припудрене рідкою хмарністю осіннє небо. Як урбаністичний Стоунхендж. Як занедбані пляжі з полотен Майкла Уелана. Перевалюючись на незграбних гусеницях та залишаючи за собою глибокі рельєфні треки, немов равлики на мокрих від дощу тротуарах, плазували трактори по пустельній території, що поросла бур’яном і колючками.

Колись Костянтин глянув на піщану долину крізь бурштиново-рубінову призму склянки з чаєм, справжнім англійським, судячи з розрекламованого єдино правильного кольору. І зрозумів, що не елітний район із заздалегідь проданими квартирами будувала його бригада. У нього взагалі не було бригади. Були тільки терраформатори, що підкорювали Марс. Люди в громіздких скафандрах, що сковували будь-які рухи, снували по дюнах паленої вохри, плечем до колінвалу з кутастими шестиколісними апаратами. Вони будували кисневі заводи й повертали скіапарельскі канали. Видіння розсіялося тільки-но інженер опустив склянку. Замилування людською силою залишилося.

Картина здавалася ідилічною. Костянтин гонив по дну склянки останні краплі кави, немов коханець, що розхлюпував відведений на побачення з куртизанкою час по скляних стінках клепсидри. Костянтинові подобалося тут. Будувати. Йому взагалі подобалося будувати. Він уже не відмежовував своє життя від будівництва. І споглядання будівельного процесу було особливо рідкісним задоволенням, яке хотілося розтягти до розмірів вічності. Якщо він доп’є каву, то йому доведеться затиснути ніс і з головою поринути в роботу куди більш виснажливу — розгрібання кошторисів і погоню за підрядниками.

А поки що…

Щось привернуло його увагу. Там, край берега за очеретом, де пустир заглиблювався у води Південного Бугу. То була людина. Судячи з одягу й неквапливості — не з будівельної бригади.

Костянтин окликнув виконроба. Антон Леонідович, приземкуватий чоловік у порваному ватнику й сірих ситцевих штанах вискочив із будівельного вагончика. Від Леонідовича пахло ковбасою й мастилом.

— Що там, Костянтине Едуардовичу?

— Часто у вас по будмайданчику ходять сторонні?

Леонідович обтер рукавом масні губи й відповів:

— Начебто не ходять.

— А цей як проскочив? Не через паркан же і не ви ж його впустили?

Тиждень тому територію з боку об’їзної дороги й будинків мікрорайону Намив, якому новобудова доводилася молодшою сестрою, обгородили щитами гофрованої бляхи двометрової висоти. Навряд чи хтось міг на нього просто так видряпатися.

— Може, він убрід? — знизав плечима Леонідович. — З боку Південного Бугу?

Костянтин покачав головою. Йому подобалася докладність сорокавосьмирічного виконроба, огрядненька дружина якого завжди загортала чоловікові кілька теплих пиріжків на роботу, а діти-стипендіати підкидали батька на гуртом придбаній «Волзі». Леонідович умів тримати всіх робітників у залізному кулаці, і робота з ним вдавалася. Але зараз він явно щось недоговорював.

— Убрід?

— Ну, або з боку стоянки — там є, де пролізти.

— Виходить, уже пролазили?

— Діти… Але ми їх вигнали. Раптом щось скоїться, буде біди як води. Батьки плачуть, за комір тормосять, у суд такий, у сякий… Як по заду надавали, то начебто