В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

— Подумаємо, — ухилився від некомпетентної поради інженер.

— Ну, щасти вам!

Сказавши це, Леонідович зник за дверима, які грюкнули, немов обойма, ударом зап’ястя загнана в паз рукояті пістолета.

Костянтин працював ще годину. Звіряв креслення, кошториси, поринав у ноутбук, який блідо мерехтів, — відкидався на стільці, невідривно дивлячись у тьмяну, бурштинового кольору лампочку, вкручену в стелю вагончика.

Учора вранці до будмайданчика завітала бригада електриків, щоб протягти світло від третього, найближчого й практично незавантаженого намивського трансформатора. Усе як звичайно — стали тягти проводи по неглибоко вбитих стовпцях, яких було вісімнадцять, щоб після будівництва можна було легко демонтувати. Провід перекинули через верхівки п’ятнадцяти з них, коли той дивним чином скінчився. Факт браку довжини ошелешив усіх — від електриків до самого Костянтина. Тиждень тому він особисто переміряв проводи на складі, не раз навчений підприємливими постачальниками — 727 метрів. Стільки, скільки з урахуванням провисання проводу й інших погрішностей треба для покриття відстані в 657 метрів від трансформатора — до мобільного розподільника на будмайданчику.

Засоромившись власної помилки, Костянтин зайнявся перерахуванням. Він розраховував за формулою, малював графіки, розробляв в «Mechanical Desktop» комп’ютерну модель, але, що найцікавіше, помилки не знаходив. Виходило 727 метрів, навіть менше. Чому цих проводів не вистачало — було для нього загадкою.

У двері постукали.

Костянтин сіпнувся й обернувся на звук. За віконцем, врізаним у сумнівної неприступності шлюз, було темно.

— Леонідович? — окликнув він виконроба.

За дверима мовчали. Якби це був Леонідович, він би ввійшов без стуку.

Повільно Костянтин устав зі стільця. Узяв зі столу важкий сталевий прут, що використовували для притиску паперів через брак пристойного прес-пап’є. І підійшов до дверей.

— Хто? — запитав він суворо.

— Не сходяться довжини проводів? — пролунав незнайомий голос.

Костянтин відчув, як, поколюючи, холодніють пальці ніг.

— Хто ви?

— Той, кого ви визнали божевільним. Ми зустрічалися три тижні тому. Я ходив по вашій території. Ви сказали, щоб я не приходив, але я подумав, що можу допомогти тим, що знаю. Довжини проводів — це перший безлад, що у нас тоді трапився.

— У кого це в нас?

— У будівельників. — Пролунало ззовні. — Я теж інженер.

Впускати сторонніх на територію, тим більше в будівельний вагончик, де частенько без догляду лежать важливі документи, — адміністративне правопорушення. Кілька тижнів тому Костянтин забарикадував би двері й викликав би допомогу по мобільному. Але після того, що трапилося вчора…

Костянтин штовхнув двері назовні, навмисно загрозливо махнувши в повітрі сталевим прутом. За два кроки від порогу, худими пальцями захищаючи очі від неяскравого, але пекучого світла й піднятої в повітря піщаної поземки, стояла якась людина. Без патронташів, Костянтин не відразу впізнав у ньому колись обвішаного технікою дивака. Гість був одягнений у ті ж старі джинси й кутався у ту ж сіру куртку.

— Що вам треба? — запитав Костянтин.

— Мені не треба. Я допомогти хочу.

Без технократичної амуніції він виглядав жалюгідно. Худий і змучений. Йому самому потрібна була допомога — соціальна, матеріальна, фінансова, медична.

— Я сам упораюся.

— Костянтине Едуардовичу, — чемно вимовив нічний гість, — а ви в цьому впевнені доконче?

І головний інженер будівництва Намиву-2 раптом відчув, як сталевий прут тане в руці, іржавіє, осипаючись рудими ошурками, які жадібно вдихає вітер ніздрями завиваючих удалечині труб.

Він так і не зрозумів, чому сказав:

— Заходьте.

Вони зайшли у вагончик. Костянтин запропонував гостеві табурет Леонідовича, поверхня сидіння якого була поцяткована слідами від ножа. Це виконроб, підклавши газетку, за звичкою обробляв на табуреті сало й ковбасу. Гість із дивною грацією сів, склавши руки на колінах. Зітхнув.

На вигляд йому було років сорок. Старший за Костянтина на кілька зим.

— Чаю? — запитав Костянтин.

Гість кивнув. А хазяїн зрозумів, що увесь цей час, як тоді на Пісках — пластикову склянку, зараз стискав у руці ребристий сталевий прут. Ціленький, нітрохи не винюханий. Він поклав його на стіл і витер почерканим аркушем смугу іржі з вологої долоні.

— Як мене звуть, ви знаєте, — сказав Костянтин. Він відкрутив кришку термоса, дістав з пакетика дві одноразові склянки й розлив у них ще гарячий чай. — Не буду запитувати, звідки. Зараз про це де завгодно можна дізнатися.

— Вибачте… — Сказав гість. — Мене звуть Геннадій.

— Геннадій, — повторив інженер, розвернув стілець і сів навпроти. — Дуже приємно. Чим ви хотіли мені допомогти?

— Я знаю багато чого про це місце.

— Я теж. Ми два місяці тому провели підготовчі роботи. Кілька томів підшито.

— Ні, це не те… Ваші томи нічого не варті. Ми теж такі підшивали, тільки папки в нас були картонні й на зав’язках. Але вони нас не врятували…

— Від чого?

— Від провалу будівництва Намиву-2.

Костянтин подався назад.

— Намиву, — виправив він.

— Намиву-2, — уперто повторив Геннадій. — П’ятнадцять років тому я будував Намив і Намив-2. Перший ми побудували…

Він замовчав.

— Чудово, — сказав інженер. — Другий побудую я.

— А вам не цікаво, чому це не вдалося нам?

— Відомо чому. Через розвал Союзу. В 1991-му не одне лише ваше будівництво впало, якщо не в Лету, то в летаргічний сон.

— Союз ні до чого, — похитав головою Геннадій. — Я був головним інженером цього будівництва, і мені краще знати.

Він розстебнув блискавку куртки й поліз кудись у внутрішню кишеню.

Пушка, подумав Костянтин.

Але гість дістав пакетик товстостінного поліетилену — радянських часів, коли на зміну целофанового анахронізму ще не прийшли китайські хрусткі різнобарвні та невагомі пластик-бегі. Він розгорнув поліетилен і витяг на світло пожовклі, складені втричі папери.

Це були будівельні плани. Унизу кожного з них значилося прізвище. І підпис.

— Г.