Олексій Якович Огульчанський - Скарб Солоного лиману

все її майже кругле тіло. Відразу над рибкою знялась золотава хмарина муляки. Коли ж вона розтанула — зникло й наше камбалятко. Коли уважно придивилися, помітили над купкою глею дві блискучі намистинки — очиці хитрющої рибчинки. Оченята весь час ворушилися, стежили за тим, що діялося навколо. От з моря з´явився здоровило-сіряк. Він попрямував до того місця, де зачаїлося камбаля, а воно зовсім не злякалося свого недавнього ворога і з місця не зрушило. Згодом з-під каменюки виліз невеличкий, завбільшки з маленьку монету, крабик. Кумедно перебираючи ногами, крабик подався на пошуки поживи і раптом зупинився, піднявши над головою куценькі вусики: помітив очиці. Що воно? Може, пожива? Клишоногий мисливець став повагом підкрадатися до неї. Коли ж він хоробро плигнув на здобич, над ним здійнялася хмаринка мулу і невдаха-ловець опинився у пащі камбаляти, яке знову затаїлося. Тепер до нього підплив морський тигр. Отако жартома рибалки називають малесенького бичкурика, який має войовниче — смугасте, як у тигра, забарвлення. Морського тигра теж зацікавили блискучі оченята, і він опинився у роті спритного ловця. Камбалятко проковтнуло ще необережну креветочку.

Одразу було видно, що камбаля має справжній вовчий апетит. Ще довго сиділи ми у нашому чудесному вікморі, споглядали життя морських мешканців. А вже коли зібралися додому, несподівано помітили у синій підводній далечині якусь велику невиразну тінь, яка наближалася до нас. Відразу на дні зчинилася метушня: кинулись навсібіч рибчинки, шмигонули під каміння краби і морські тигри. Я помітив, як у нашого камбаляти просто між очима зачаїлась креветка, а ловець не звернув на це уваги. Що б усе це означало? А невідома істота підпливала все ближче.

Спочатку я подумав, що то пливе отакенна камбала, але швидко упевнився — ні. Де вже тій камбалі! Ми чітко бачили велику плескату з довжелезним хвостом рибу.

— Що то? — схопив мене за руку Мишко.

— Мовчи. Не знаю, — прошепотів я, пильно стежачи за кожним рухом морського приблуди. Зовні він справді скидався на камбалу, але був набагато більшим і мав гоструватий писок. Раз у раз тварина, піднявши догори хвіст, усім тілом припадала до дна і щось ковтала, а тоді знову, вигинаючись і махаючи великими, мов пташині крила, плавцями, невпинно наближалася до вікмора. Вже поруч з ілюмінатором приплентач підняв догори рило і показав нам свою страхітливу пащу, геть-чисто обтикану гострими, як голки, зубами. Вслід за тим хижак кинувся на дно, саме в те місце, де зачаїлося наше камбалятко, і за мить хутко попрямував до Бугазу. Я уп´явся очима в те місце, де ховалося камбаля, але його очиць уже не побачив. Я відчув, як у мене по спині пробіг морозець, і зауважив, як тремтять Мишкові руки: він тримався за моє плече. «Як же ця тварина знайшла камбалятко? Воно ж надійно ховалося під мулякою». Коли вже тінь хижака розтанула у блакитному мареві, Мишко у розпачі вигукнув:

— Отакого одоробла ніякі дельфіни не злякають!

— Де там дельфінам! Вони й самі від нього тікатимуть, — погодився я.

— Негоже кидати напризволяще камбалят, — рішуче вигукнув мій друг, — тварюку треба знешкодити.

— Ага, — коротко погодився я, все ще розмірковуючи над тільки що побаченим. Хто ж це прибув до нашої затоки? І раптом я пригадав оповідку Мореписця.

— Стривай, стривай, Мишку. Це ж вона, — поспіхом вигукнув я.

— Хто?

— Морська лисиця, от хто! Пам´ятаєш, нам про неї дід Мореписець розповідав.

— Хіба ж то лисиця, це справжнісінький вовк!

— Камбалячий вовк! — потвердив я. — І не будемо гаяти часу. Гайда додому, щось придумаємо, — запропонував я, і ми поспіхом вибралися на палубу, де нас радо зустрів Пух, якому, певне, вже набридло на самоті шкваритися на сонці.

Поверталися додому мовчки, міркуючи про одне й те ж: як урятувати камбалят від нового ворога: нас знов обсіли турботи.

— Не розумію, що з вами коїться, хлопці! — здивувалася мама. — Вас хоч до моря не пускай. Маєте такий вигляд, ніби замість бичка у вас клюнула сула кілограмів на десять і… зірвалася.

— Ні. Не зірвалася. Ми лише збираємося ловити отакенну рибину, — Мишко широко розвів руки.

— Ого! — мама стримано посміхнулася. — Тільки ж глядіть — для такої риби слід прихопити дідусеву сомоловку, — жартома підказала вона.

— Сомоловка!!! — аж скрикнув я. — Як же я про неї забув? — і ми побігли до моєї кімнати.

Я відкинув віко скрині. В куточку під бичколовками лежала сомоловка — великий рогозяний поплав, на який був намотаний міцний шнур.

— Що то? — здивовано спитав Мишко.

— Сомоловка дідусева.

— Отака незграбна? Хіба нею можна щось піймати?

— Хе! Ще й як! — квапливо розповідав я. — Колись до нашого Бугазу запливли з Дону величезні — дідусь казав пудові — соми. То цих сомів ловили саме оцією снастю. На гачок чіпляли живця-бичка, а тоді з човна кидали наживу і цей поплав серед гирла, де снувала риба. Самі ж рибалки веслували до берега і там чекали, поки сом проковтне бичка й почне тягати по затоці цей поплав. А тоді на човні наздоганяли його і випручували рибу. Тепер ми вже обов´язково піймаємо вовцюгу! Одне погано — гачок заіржавів, він тепер, мабуть, не витримає камбалячого вовка, — невесело закінчив я.

Справді, від гачка сомоловки лишилась тоненька зігнута залізячка. Мишко взяв той гачок у руки, крутнув, і він розпався на шматочки. Де тепер дістати