Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— Підйом, піхото!

Чужий голос, неначе постріл, увірвався в сон Василя. Він кліпнув очима і прокинувся. Навпроти нього за столом на лаві сидів військовий. На столі, спрямований дулом у бік Василя, лежав автомат.

— Ах ти ж!.. — Василь рвучко сів на ліжку і простяг руку до стіни, де зазвичай тримав карабін. Однак, замість сталі, рука наштовхнулася лише на стару ковдру.

— Ну-ну, — військовий поклав руку на спусковий гачок автомата і трохи підняв зброю над столом.

Василь побачив, що по його грудях вгору до голови поповзла червона цятка лазерного прицілу.

— Не треба, діду, нервувати. Невже ти думав, що я тобі твою пукалку залишу? — військовий хитнув головою убік.

Василь подивився туди і побачив свій карабін, що напіврозібраний стояв біля рукомийника. Поряд на підлозі купкою лежали набої.

— Як ти сюди зайшов? — запитав Василь.

— Не сміши. Теж мені, цитадель, — чоловік глядівся впевнено. Він так тихо потрапив у хату і так професійно роззброїв Василя, тож мав на це право. — Ну що, поговоримо?

— Нема мені про що з тобою теревенити.

— Немає? — військовий хижо посміхнувся. — А я так не вважаю. Запитання перше. Хто вбив Кулика?

— Кого?

— Військового, який гниє у сараї.

— Я, — зітхнув Василь. — Він до мене перший вдерся, я оборонявся.

Чоловік зосереджено розглядав діда.

— Насправді, в те, що ти його вбив, віриться важкувато, — нарешті похитав він головою.

— Та невже?

— Я його ще з першої чеченської знав. Ми таких, як ти, пачками клали.

— Значить, помилився твій дружок, недооцінив мене.

— Ну, припустимо. Питання номер два. Де ті, чий прилад стоїть у підвалі?

Обличчя Василя скам’яніло. Він відчував, що усередині закипає злість. «Марічко, не бійся, дитино, я тебе не здам, не здам».

— Я не буду розповідати щось людині, яка не розуміє й крихти того, що відбувається.

— Чому ж не розумію, — посміхнувся військовий, — добре розумію.

Вільною рукою він підняв із лави аркуш паперу формату А4 і показав діду.

Малюнок на папері був добре знайомий Василеві. Коло, всередині вісім променів, неначе вершини зірки. Внизу — два обличчя у шоломах з баранячими рогами. По центру — обличчя з висолопленим язиком. По всьому диску — купа пентаграм. Біля деяких — пояснення, записані рукою Марічки. «Знайшов таки...» — Василь почав швидко прокручувати в голові подальший напрямок розмови.

— Чого мовчимо? — обізвався військовий.

— Якщо ти про все знаєш, тоді навіщо сюди прийшов?

— Я виконую наказ. Моє завдання — зупинити те, що ви тут замишляєте.

— Ми? — дід засміявся. — Ані ми, ані ти, ані ті, хто віддають накази, нічого не можуть замислити або спинити. У тебе в руках календар. Календар, створений тисячі років тому. Він ясно вказує на те, що має ось-ось відбутися. Невже ти не розумієш?

— Я розумію, — військовий підвівся з-за столу, тримаючи автомат націленим на діда, — вони добряче промили твій мозок. Переходимо в другу фазу нашої розмови.

Військовий кинув папір на стіл і дістав із кишені телефон.

— Це у тебе для зв’язку з ними?

«Ах ти ж!» Василь сіпнувся, бо впізнав мобілку, яку залишила йому Марічка.

— Ну-ну, спокійніше, — військовий ворухнув автома­том і червона цятка прицілу знову опинилася на Василе­вому лобі, — не треба так нервувати.

Старий сів на ліжку. Він так стис кулаки, що вони аж побіліли.

Дзень! Телефон на столі ожив — екран замиготів блакитним світлом. Марічка розплющила очі і глянула на пристрій. «Як це я примудрилася заснути просто за сто­лом?» — вона простягла руку і взяла телефон. Викликав Василь. «Щось таки сталося», — майнуло тривожне передчуття.

— Так, Василю. Що у тебе?

— Ну, це не зовсім Василь, — долинув зі слухавки чоловічий голос, — або, точніше, зовсім не Василь. Я так думаю, нам треба зустрітися.

— Хто це? — на лобі Марічки рясно виступив холодний піт.

Жінка заклякла, швидко вирішуючи, як продовжувати розмову і чи продовжувати її взагалі.

— Скажімо так, людина, у якої, як і у тебе, своя місія на цій землі.

— Василь живий?

— Ей, Василю! — чоловік у трубці відверто кепкував. — Дама запитує, чи ти живий?

Марічка вслухалася в звуки трубки. Мабуть, незнайомець добряче стусонув Василя, бо той аж крекнув. Потім здалеку долетіло:

— Марічко, він знає, хто ти, тікай!

Ізнов почувся голос чоловіка:

— Живий твій Василь. І якщо ти сюди прийдеш, то житиме й далі. Тож на твоєму місті я б не втікав. Хоча — у кожного є вибір.

— Мені потрібні дві години, — тихо промовила Марічка і дала відбій. Вона поклала телефон на стіл. В очах жінки стояли сльози.

«Це просто не реально! — Марічка намагалася вгамувати плач, однак нічого не виходило. — Мене ж попереджали, з ким я матиму справу».

Можливо, старший мав рацію, коли