Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

Ступня була неприродно повернута вбік, а біля кісточки красувалася випуклість, і не можна сказати, щоб вона радувала око. Моє, принаймні, ні.

Колись ми, дітиська, змагалися між собою, хто якнайдалі вистрибне на ходу з вагона. Але чи то з того часу потяги стали швидшими, чи ми старішими?..

— Вивихнув. Доведеться вправляти.

— Нічого собі… Боляче?

Я спідлоба спостерігав за ним. Основного підступу він поки не помічав.

— Терпіти можна. Але ходити — ні.

— Ще б пак! А пальцями можеш рухати?

Я зітхнув. Не можна було лякати його передчасно.

— Вивих — це коли кістки виходять із суглобів. Двері якщо зіскочать з петель, багато ти ними порухаєш?

— Я розумію… — Він обережно доторкнувся до ноги, що давно вже розпухала на моїх очах. Мені це полегшення не принесло. — І що тепер?

Цікаве питання.

— Вправляти доведеться. — Я поглянув на колійові майстерні ген там, удалині, праворуч від двірця. — Це нескладно.

І нутром відчув, що почало доходити.

— Ти хочеш, щоб я… Ні, я не буду! Ні-ні, ти що? Я в житті нічого не вправляв!

Його здуло на відкритий простір, аж вагони при цьому, здається, гойднулися. Не вмів Янек висловлювати свої думки спокійно і тихо.

— Нізащо! Навіть не думай! Це ж… — він ковтнув слину, дивлячись на мою ногу, як на жахливе чудовисько. — Це треба лікаря! Ні-ні…

Він знову закричав і бурхливо замахав руками, й кілька візників на Станційній площі[55] дружно повернулися в наш бік. Я при цьому інстинктивно потягся до нього, щоб запхнути назад в укриття. Дух заперло на півдорозі, і навіть міцне слівце не допомогло.

— Скоро сюди прибуде якийсь колійовець. Нас тут до того часу вже не має бути, — пояснив я. Нога моїх пояснень не розуміла. Майбутній цілитель теж.

— Я тобі допоможу, не хвилюйся! — Він ухопився за мене обома руками, що, на його думку, мало допомогти мені підвестися. — Ти кажи, що робити і куди йти, а за інше не хвилюйся, — утішив.

Я без особливого захоплення опинився у його руках. Думка про самогубство люб’язно подала голос. А звір протягував мені свою підбиту лапу і благав про допомогу.

— Вприся ногами в землю і підстав плече… Ні, не треба до мене нахилятися, випростайся… — почав я навчання.

Людина, що підставила зараз мені своє плече, була єдиною людиною, у якої я не міг нічого просити. Та іще, мабуть, вуйко Фонсьо. У того я не хотів нічого просити.

Незграбний ривок — і перед очима попливло. Новонавернутий цілитель — з тих рудих, які вічно роблять не те, що треба, — охнув і, примовляючи щось на зразок «Зараз-зараз, усе буде добре», прихилив мене спиною до вагона. Я знову спробував заспокоїти своє серце, але цього разу воно не дуже мене слухалося.

Раптом примовляння припинилися.

Розплющивши очі, я наштовхнувся на стривожений погляд. Краще б я не відкривав очей. А ще краще, якби не вибрався сьогодні з-під потяга живим. Земля зітхнула б вільніше.

— Слідкуй, чи хтось не йде сюди… — сказав я, лиш би щось сказати.

— Сідай! — відповів він мені, зосереджений і безстрашний, як лев.

— Ми ще не прийшли, Яне.

Для тих, хто не зрозумів, — це я так жартую. А він — ніякої тобі реакції.

— Сідай, показуй ногу і говори, що треба робити!

— Вприся в землю… і не нахиляйся так…

Безперечно, жарти сьогодні відскакували від нього, як горох від усім відомої стінки.

— Що робити, я питаю?!

Ось що творить з людьми безстрашність. Я сів, обіцяючи своєму серцю, що це востаннє. Востаннє я дозволяю керувати собою своєму ворогові. Але звір мій глибоко в душі зітхнув з полегшенням…

— Однією рукою захопи стопу, іншою — литку. Не так, зверху… Янеку, ау!

— Так-так, я слухаю.

— Уяви собі, що це — двері, а це петля — і повільно, але сильно тягни в цей бік.

Можна сказати, мене від самого себе скрючило, а Янеку моєму, здається, надало певності. Поживемо — побачимо… Якщо поживемо ще трохи після цього.

— Зрозумів? Смикнеш на себе — і готово. Тільки смикати треба сильно, щоб хруснуло, але не різко.

От прийду додому — і вирву свій поганий язик! Але безстрашність не всім дається. Вона для тих, хто вічно робить не те: не там народжується, не з тим зав’язує дружбу, не туди пре на зламаний карк.

Нутрощі пронизало… і стихло.

— Ти як? — ледве дихаючи, промовив новоявлений цілитель. Я глянув у його зіниці.

— Ногу віддай.

Довго так дивитися я не витримував. Тому взявся зосереджено стягувати шийною хусткою пошкоджений суглоб.

— Треба палицю, — несподівано для мене сказав Янек і пішов ламати липу, що росла неподалік дороги до двірця.

Ще трохи — і він навчиться самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя. А тоді, дізнавшись про мене правду, прийме рішення, якого я не зможу і не захочу змінити… Жити триста років — хіба одного цього вже не занадто?

— Ось! Думаю, підійде.