Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Поки радянські війська штурмували лігво фашистського звіра — Берлін, поки вони знищували та брали в полон останні розпорошені загони гітлерівців, американські війська без бою увійшли в Кобург. Німецькі солдати і офіцери покірно складали зброю, а цивільні виходили назустріч американській армії в святковому одязі, з квітами.

Янчук з радості мов збожеволів. Дізнавшись, що американські війська вже в місті, він, як вихор, влетів у дитячий вагончик, блідий і розхристаний, і закричав:

— Слава американській армії! Ви чуєте, поросята? Американські війська вже тут!

І подався кудись, наче з ланцюга зірвався.

Юра, Петя і Марта були приголомшені.

Багато чого змінилося відтоді, як дев'ятого травня 1945 року гітлерівська армія капітулювала.

Сталися зміни і в концентраційному таборі.

Замість вартових німців стали вартові від самоврядування.

Але все ж це були вартові.

Замість коменданта німця став комендант американець. Але все ж це був комендант. Змінилися й порядки. Було організовано трійцю, куди входили той же комендант, німець від магістрату і представник від ув'язнених. Ця трійця була керівним органом у таборі.

Людей уже не ганяли на тяжку роботу, їх не били і не морили голодом. Навпаки, американці одразу ж дали добрі пайки, часом навіть давали шоколад. Але все ж табір існував і навколо бараків залишився колючий дріт. Полонені були відрізані від навколишнього світу, як і раніше. Серед них ходили чутки, що багато концтаборів уже ліквідовано, але потім виявлялося, що чутки ті невірні, що у всіх концтаборах ще сидять люди і там настановлено такий же порядок, як і в концтаборі Кобурга.

Нарешті одного дня десь перед обідом до табору прибуло високе начальство. В приміщення комендатури почали викликати полонених. Викликали по одному. Одного випускали, а іншому наказували зачекати. Табір гув, як розворушений рій.

Зайднер сидів просто на землі під старим високим кленом ї палив сигарету за сигаретою. Коли почув своє прізвище, повільно звівся, розтоптав підошвою недопалок і пішов до комендатури. Вірив, що його тримати далі не будуть, бо він же був проти війни, проти Гітлера, а американці теж — проти війни і теж — воювали проти Гітлера.

За столом сиділо п'ятеро. З них двоє військових, двоє цивільних і представник концтабору, якого Зайднер давно запідозрював у зраді своїм товаришам.

Запитував комендант американець:

— Генріх Зайднер?

— Так, Генріх Зайднер, — відповів він на диво рівним і спокійним тоном.

— За що ви сюди потрапили?

Зайднер глянув на папку під руками коменданта, відповів:

— Мабуть, там написано.

— Авжеж, тут дещо сказано… — розтягуючи слова і жуючи гумку, багатозначно підтвердив комендант. Він гортав і гортав аркушики, хоч було ясно, що він заздалегідь добре з ними познайомився. Несподівано запитав:

— То ви, виходить, артист? Циркач?

— Був.

— А чому ви стали займатися політикою?

— Я завжди вірив у те, що війна закінчиться саме так, як вона закінчилась, пане комендант.

Комендант подивився на Зайднера з цікавістю.

— Ви були за поразку Німеччини?

— Ні, я був за поразку фашизму.

— І активно сприяли цьому?

— На жаль, ні. А втім, яке це має значення тепер.

— Має, пане Зайднер, має… — багатозначно сказав комендант. — Скільки вам років?

— Сорок два.

— А на вигляд ви значно старший, — посміхнувся він.

Зайднер не підтримав посмішки. Сумно сказав:

— Причина для цього була досить серйозна.

— Що ви маєте намір робити, як вийдете з табору?

— Я влаштуюсь на роботу. Мені потрібні гроші, щоб підлікуватись. У мене дуже погане здоров'я. Я так довго не протягну. Мене били… — Зайднер почав втрачати спокій. Оцей допит, саме допит, а не розмова, виводив його з рівноваги. Чого добивається комендант? Що йому ще треба від Зайднера?

— Ви вільні, — нарешті сказав комендант. — Тільки треба жити так, щоб вас не били…

Ще за півгодини Зайднер був за ворітьми.

Зупинився. Оглянувся довкола, ніби не вірив тому, що сталося, або не знав, що йому робити далі.

Вартовий махнув на нього автоматом, крикнувши, як на кішку:

— Тпрусь! — і тупнув ногою.

Мабуть, він вважав це за доречний жарт. Зайднер глянув йому в очі і відчув, що груди його сковує холод. Нічого не відповівши, повернувся і швидко пішов.

Він не знав, куди йде. Спершу повернув у якийсь вузький і глухий провулок, де просто перед дверима і перед вікнами висіла білизна. Він сів у невеличкому скверику. Помацав у кишенях — там було пусто. Всі сигарети він викурив у таборі. Грошей не було. Жодного пфеніга. Оглянувся довкола себе. На сусідній лавці сидів чоловік з рудою куценькою борідкою. Зайднер спитав:

— Чи не знайдеться у вас сигарети!

Той простяг пачку:

— Паліть.

Зайднер жадібно втяг у груди дим і тоді раптом згадав, що йому необхідно знайти Марту і хлопців. Знайти їх не важко. Ще вчора Марта приходила до нього.