Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Скажіть, будь ласка, де тут цирк? — звернувся він до чоловіка, який почастував його сигаретою.

— Цирк?.. — здивувався той. — У нашому місті цирку немає.

— Тобто як? — не повірив своїм вухам Зайднер. І захвилювався: — Ну, цирк. Розумієте? Цирк!

— Цілком розумію. Але в нашому місті цирку немає.

Зайднер схопився. Де ж шукати Марту?

— До побачення, — сказав він механічно і пішов із скверика.

Людей на вулицях стало більше. Може, то в установах закінчився робочий день. А може, Зайднер досі їх просто не помічав. Тепер він приглядається до кожної постаті, до кожного обличчя. Йому можна надіятись тільки на сліпий випадок: ось так ітиме і зустріне Марту. Таке може статися, а може й не статися.

Є надійніший спосіб. Простежити, коли Марта йтиме до нього в табір. А йтиме вона напевне. Адже вона ще не знає, що він уже на волі. Авжеж, це — найнадійніший спосіб зустрітись.

Але де ж переночувати? Де знайти притулок?.. І де взяти грошей, щоб поїсти? Ці питання були невідкладні. День уже хилиться до вечора. Не ночувати ж йому десь на лаві в парку! Ще бракувало, щоб він, вирвавшись із концтабору, потрапив у руки поліції як безробітний, як бездомний бродяга!..

Роздумуючи над своєю долею, Зайднер ішов і йшов далі. Він боявся зупинитись. Йому здавалось, що як тільки зупиниться, на нього одразу ж звернуть увагу. Поки йде, він схожий на звичайного робітника, який повертається з роботи додому. Але, як тільки зупиниться, одразу ж буде помітно, що він — бездомний і чужий у цьому місті.

І раптом несподівано для самого себе Зайднер таки зупинився. Серце в грудях закалатало шалено і гучно. Він побачив Владислава Янчука. Побачив у спину, але впізнав. На Янчукові був гарно пошитий сірий костюм, зелений капелюх з широкими крисами і чорні лаковані черевики. Ішов він неквапливо. Тому Зайднер його й наздогнав.

Він стояв недовго, лише якусь хвилинку. А потім пішов назирці за Янчуком. Ясно ж як білий день, що Янчук приведе його до Марти!..

Проте сподіванка була передчасною. Біля одного великого будинку з розкішним фасадом Янчук зупинився, затримався на якусь мить, ніби роздумуючи чи вагаючись, і зник за масивними дерев'яними різьбленими дверима.

Що це за будинок? Не схоже, щоб Янчук жив у ньому.

Насторожено озираючись, Зайднер наблизився до будинку. У вічі впала чітко написана німецькою і англійською мовами вивіска, яка свідчила, що тут міститься міська американська комендатура. Зайднера це приголомшило. Які зв'язки у Янчука з американською окупаційною владою?.. Які справи могли привести його сюди?..

Проте затримуватись біля дверей не можна було. Щомиті міг з'явитись Янчук. А потрапляти йому на очі Зайднер не мав аніякісінького бажання. Особливо зараз.

Приміщення комендатури стояло фасадом до великої трикутної площі. За площею зеленів молодий сквер з ріденькими кущами і невисокими деревами. Там гралися діти і сиділи на лавах дорослі. Зайднер, не зводячи очей з дверей комендатури, пішов туди.

Він сів на лаву. Так він ніякої підозри до себе не викличе. Просто сидить літня людина й відпочиває. Хіба що його одяг? Надто вже він подраний і брудний. Але Зайднер вже переконався, що далеко не всі в місті добре одягнуті. Багато й таких убогих, як він.

Але все ж таки, що привело до комендатури Янчука? І що він робить в цьому місті, якщо цирк не працює? Зайднер навіть набув про голод, про сигарети.

Янчук не з'являвся довго. Вже почало вечоріти. Зайднер уже навіть злякано подумав, що проґавив його. Цього б він собі ніколи не подарував… Але ні, проґавити Янчука він не міг. Його очі стежать за дверима невідривно. За час, скільки він сидить, з комендатури вийшла лише група військових, якийсь підприємець у котелку і вся в чорному жінка, мабуть, удова, яка приходила просити допомогу…

У комендатуру треба йти і йому, Зайднерові, — оформити документи. Але не обов'язково тут, а там, де він зупиниться на постійне проживання. Тут, у Кобурзі, він не має наміру жити. Подалі від табору, від Янчука, до своїх знайомих місць!..

Зайднер мимоволі шарпнувся, і знову його серце часто-часто забилося. У дверях з'явився Владислав Янчук. Кілька яскравих ламп над дверима, що недавно спалахнули, освітили його обличчя. Воно було вдоволене. Янчук швидко і бадьоро пішов вулицею. Потім він повернув у провулок. Потім — ще в один. А вже цей вивів Янчука і Зайднера на базарну площу. Тут людей мале, і Зайднерові довелось трохи відстати, щоб не привернути Янчукової уваги. Проте він увесь час не спускав з нього очей.

Янчук пішов поміж магазинами, які вже не працювали, і зник за одним із них. Зайднер наддав ходу. І коли теж повернув за магазин, то Янчук уже входив до одного з вагончиків, що стояли в глибині парку, притулившись до глухої кам'яної стіни.

Ці вагончики були добре знайомі Зайднерові. Йому колись належав саме той, до якого зайшов Янчук. В тому вагончику його нещадно, по-звірячому били фашисти. В ньому Янчук підступно свідчив про його, Зайднерову, вину перед гітлерівським режимом. Звідти його забрали спершу в тюрму, а потім у концтабір.

Але чому ці вагончики опинилися тут, у Кобурзі?.. Зайднер не знав цього. Але тепер уже він твердо вірив, що з Мартою зустрінеться. І станеться це не пізніше, як сьогодні. А там уже придумає, що робити далі.

У невеличкому віконці Янчукового вагончика спалахнуло світло. І тільки тепер Зайднер звернув увагу на те, що в другому вагончику теж світиться. Значить, там живуть Марта, Юра і Петя… Вже добре стемніло. Проте Зайднер не квапився підходити до вагончиків. Ждав, поки у Янчука погасне світло. Хай він засне.