Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

заходів. На графа було вчинено замах, тому вся гвардія залучається до пошуку нападника та його можливих спільників.

Дружина розсипається на десятки і починає перевіряти заїзди та шпиталі, шукаючи сарацина, котрий жебрачив біля головного собору. Водночас перевіряються всі мандрівники та купці.

Данькові здавалося, що їхні пошуки марні — федай давно десь причаївся і навряд чи знайдеш його, навіть перевернувши місто догори дриґом. Та впертий Боримир Убийвовк ішов по сліду, мов хорт, і не давав спокою: хутчіш, хлопці! Він десь тут, я відчуваю…

Уже глупої ночі доля посміхнулася переслідувачам. На кривулястій вулиці, що гадюкою звивалася десь на околиці, русичі помітили невиразну постать людини. Під'їхавши ближче, Данько розгледів літнього чоловіка, що беззвучно плакав, втираючи побите обличчя. За інших обставин на нього ніхто б не звернув уваги, але Убийвовка наче щось підштовхнуло. Перекинувшись із дідом кількома реченнями на суміші франкських та місцевих слів, ватаг повернув коня.

— Поїхали до шпиталю Іоанна Хрестителя. Здається, там той, кого ми шукаємо.

— Там той, хто відлупцював цього старого злидня. Чого ми маємо туди їхати? — невдоволено промимрив хтось із русичів. Втома давала себе узнаки; провівши понад добу верхи, усі страшенно хотіли просто впасти й заснути. Та Боримир негайно зупинив навіть цю несміливу спробу непослуху.

— Такий мій наказ! — і вже трохи спокійніше додав: — Назагал шпиталь Іоанна дуже тихе місце, там доживають свої дні старі та немічні люди. І якщо там хтось чинить бешкет, то це підозріло.

Чуття не зрадило Убийвовка. Під час обшуку шпиталю з однієї келії вискочив озброєний чоловік і поранив руського воїна. Та інші негайно повалили його на підлогу. Поки нападника приборкували, Данько увірвався у пітьму келії, із якої той вискочив. Долі борсалися два тіла, і знайомий голос хрипів: «На поміч!» Роздумувати було зайве. Хлопець вихопив кинд жал. Лиш на якусь мить рука зі зброєю завмерла, поки розум молодого воя благально звертався до Нього: «Боже, направ!», і Данько не схибив…

Відтягнувши вбік труп ворога, він схилився над Убийвовком. Той був живий, але втратив свідомість, ледь не задушений супротивником. Федай намагався відправити старого воїна на той світ за допомогою нашийної хусточки і мало не досяг свого. «Ти диви! Ганчірка, а теж може стати зброєю», — подумав тим часом Данько. Миготів каганець. Шпитальний служка тремтячими руками подав кухоль води. «Очуняє», — глянув на бойового побратима.

* * *

— …На підставі всього вищесказаного я роблю висновок, що вся ця історія, всі ці обвинувачення є просто вигадкою деяких слуг вашої світлості та нещасливим збігом обставин. Сподіваюсь, добра слава брата Конрада і незаперечний авторитет нашого ордену, котрий не раз у тяжкий час приходив на поміч Едессі, переконають вас у невинності нашого вірного лицаря, а всі звинувачення виявляться звичайним непорозумінням. Амінь, — представник храмовників вклонився й зробив крок назад, до тісних рядів воїнів Храму.

Граф Раймунд Едесський сидів на своєму троні в аудієнц-залі. Голову його прикрашала графська корона, і лише зараз він усвідомив, яка вона важка. Раймунд слабував після замаху. І хоча отруту майже одразу відсмоктали, а лейб-лікар пустив зайву кров, вже подейкували, що графу три чисниці до смерті. Просто перед ним стояв храмовник, якого сторожа схопила разом з хашашином. На жаль, убійник уже покинув цей світ і правди не дошукатися. Недарма цей тамплієр так сміливо дивиться на нього, графа Едесського. Можливо, відчуває підтримку, яка могутніша за владу графа навіть у власних покоях.

—І все одно, пане пріор, мене гризуть сумніви, — тихо вимовив граф Раймунд. — Чому ваш брат опинився у шпиталі поряд з хашашином, чому вчинив опір і чому приховував свою приналежність до ордену Храму? Вам не здається, що дуже вже багато цих «чому»? — погляд графа, мов стріла, вп'явся в обвинувачуваного, але той залишився незворушним. Знову вихопився пріор.

— Наш брат вже давав детальні свідчення з цього приводу шевальє Гастону де Брієну, — заторохкотів він, боячись, щоб Конрад випадково не бовкнув якусь дурницю. — Що ж до таємничості… Річ у тому, що брат Конрад виконує особливі доручення і підзвітний у своїх діях лише гросмейстерові ордену Храму або ж самому Папі Римському, Його Святості Інокентію. Ось булла з цього приводу, — пріор передав сувій почту графа і вклонився, як помітив граф, не так шанобливо, як передбачав етикет.

Граф знову глянув на храмовників і помітив, що їхні білі плащі вкрилися пилюкою і набули бруднуватого відтінку. «Сіроманці, справжнісінькі сіроманці». Раймунд не сумнівався, що брат Конрад причетний до замаху на його особу, а значить, має умерти. Але володар Едесси був політиком, і чуття політика віщувало недобре. У разі його смерті місто залишиться без захисту й допомога храмовників, котрі так турботливо нав'язують себе в захисники, буде не зайва. Васали це розуміють. Накажи граф стратити цього нахабного комтура, чи послухають вони, прирікаючи себе на неминучу загибель? Раймунду стало не по собі. Не смерть лякала, лякала можливість непослуху і зради у таку скрутну хвилину, коли він безпомічний і згасає мов свічка.

Але внутрішній голос графа не заспокоювався. Заглушуючи голос розуму, він вимагав помсти. І Раймунд не мав сили йому опиратися.

— А що може сказати сам комтур на своє виправдання? — звернувся Раймунд до обвинувачуваного. Конрад, вже досить оговтавшись, із викликом глянув у очі володаря Едесси. Тамплієрові обридла ця гра у піжмурки. Слід показати васалам, хто є справжнім володарем Едесси. Графу слід уже потурбуватися про інший світ. Свої думки Конрад мало не вимовив уголос, але стримався і сказав зовсім інше.

— Ваша світлосте! Присягаюсь, що я ніколи не зраджував ідей ордену Храму, не порушував жодного його закону. Не мені, не мені, а імені Його! І хай будь-хто прийме мій виклик, якщо сумнівається у цьому! — І бойова рукавиця комтура полетіла під ноги васалам графа.

Це був дошкульний удар. Конрад клявся іменем Храму, а хто б насмілився сумніватися у святості ордену, освяченого самим Папою? Конрад не міг з мечем у руках захистити свою честь, кинувши виклик Раймунду, бо схрестити зброю з немічним — верх блюзнірства. Однак запропонувати іншим викликати себе на