Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

— Петре, а чи живе та береза над рікою біля Кривуліна?

Старий заплющеними очима бачив те дерево так близько, що здавалося, простягне долоню і срібні гілки, ласкаво шепочучи, потечуть радісно між його пальцями. Зараз та береза для Чонгарі була, як перше кохання — вся із світлого суму. Петро в думках миттю оббігав усі видолинки, яруги, промчав, як вітер, берегом вздовж Латориці, але жодної берези не помітив. Однак не хотілося: розчаровувати старого і він сказав:

— Жива, звичайно, що жива. Тільки геть постаріла, немічна уже, зате біля неї цілий гурт молодих беріз розрісся.

— А качок багато прилітає на болота?

— Немас, Руді, уже тих боліт. Висушили їх. Пшениці, як дзвін, тепер родять там.

— А цьому, Петре, я вже не вірю, — сказав майже мертвим голосом Чонгарі, не віднімаючи долонь від очей.

Петрові знову ж не хотілося руйнувати уявний світ, у котрому жила душа Чонгарі, і не став перечити. Нехай буде: калабані на болотах — повні качок, стара береза — у юрбі молодих дерев біля Кривуліна, все геть так, як затямив старий. У його свідомості інший світ уже не вкладеться.

— А пригадуєш, Петре, як ми літніми вечорами водили коней на водопій до Естерчиних криниць?

— Аякже, пам’ятаю. Вісім їх було, і всі, як сніг, білі.

— Не коні, а блискавки. Земля сама скакала під ними, — старий відняв долоні від очей і обличчя його стало таким щасливим, немов під вікном, б’ючи неспокійно копитами, чекав на нього білий кінь, аби погнатись за молодими роками.

У цей час вдарив тривожно настінний годинник. За ним другий, третій… Петро тільки зараз помітив, що ними обвішані всі стіни. Так само по черзі на кожному годиннику відкривались віконечка, вилітали із своїх гнізд зозулі, покували і знову ховались.

— Ти, певне, дивуєшся, чому в мене так багато годинників.

Чонгарі відпив ковток вина.

— Останнім часом я помітив, що мій старий годинник почав дуже спішити. Не встигну оглянутись, а стрілки показують обід, а через якусь годину уже й вечір. Час почав шалено бігти. Думаю, зістарівся годинник, куплю новий. Точно буде ходити.

Чонгарі знову ковтнув вина.

— Купив. Спішить. Ще один придбав. Те ж саме… Привів майстра годинникових справ. Він оглянув механізм і сказав: «Вони усі справні, то зіпсувався, пане, годинник під вашим серцем, а його не в моїх силах відремонтувати». І ось зараз я весь час відчуваю, як стрілки злощасного годинника під моїм серцем наближаються до дванадцятої. Така моя гірка доля. Не те, що твоя.

— Ні, Руді, — сказав Петро. — Це не доля, а теж час. Міняються часи, вони міняють і долі.

— Я мав стільки багато, — зітхнув Чонгарі, — хотів ще більше, а наостанок залишився із зіпсованими годинниками. Єдине, що в них дороге, то зозулі. Жаль мені птахів. Відпустив би їх у ліс, хай на волі співають, але тоді залишуся зовсім самотній.

Старий уже добряче сп’янів і не давав Петрові сказати жодного слова. Адже Махнюк був тут єдиною людиною, яка знала світлу березу на березі ріки, знав повні качок калабані на болотах, білих, як сніг, коней. І Чонгарі боявся, що не встигне викласти до кінця усі свої болі перед тим, як стрілки годинника під його серцем зупиняться на дванадцятій.

— Кажу тобі, Петрику, тільки тепер я зрозумів, що тому, хто хоче володіти усім світом, так як я, залишається на старість одне щастя: здалеку дивитись на рідні гори і плакати.

Чонгарі пригубив келих і, не відпивши навіть ковтка, поставив його перед собою і довго-довго мовчки дивився на іскристе вино. Потім підкинувся на стільці, і з грудей вирвались звуки якоїсь давньої мадярської пісні.

Його голос, спершу непевно, несміливо метнувся по кімнаті, а потім, ніби знову сховався у грудях, і раптом, викинутий душевним болем, уже залунав чисто і якось аж моторошно.

Потім голова його лягла на груди, і Махнюку здалося, що Чонгарі заснув. Та він несподівано мовив:

— Приїдеш додому, не розказуй, що бачився зі мною. Невелике у мене щастя — дивитись ранками на гори і плакати за тим, що не вернеться.

Залишив Махнюк свого колишнього пана на світанні. Той довго дивився гостеві услід.

…— А жаль, Петре, що не розповіли нашим людям, — сказав Запотічний після мовчанки. — Хай би послухали і ще більше цінили те, що маємо, що здобули.

— Ей, краще про добро людям говорити, бо добро завжди творить добро. А до минулого вороття нема.

Запотічний підійшов до сівалки, зачерпнув із неї пригорщню золотих краплин, а потім розтулив долоню. Зернини, одна за одною, тихо, спокійно, наче осідали у хвилю ріки, скапували поміж пальцями у ріллю.

…Серпень сорок першого тягнувся за обозами відступаючих військ чорними димами і вогнем. Два дні батальйон утримував невеличке степове село, через яке пролягала дорога на Київ. Під вечір поранений комбат покликав до себе Запотічного.

— Будемо, Мирославе, вночі відступати, — сказав, тяжко зітхнувши, намагаючись не дивитись Запотічному у вічі, — людей уже й половини не лишилось…

Семиліт бідкався, заводив розмову про се, про те, і ніяк не міг дійти головного.

— Говори по ділу. Для чого кликав? — перебив Запотічний.

— Під лісом хліб незвезений. Його треба спалити, — одним подихом вимовив Семиліт і чомусь аж розігнувся, наче скинув з плечей величезний тягар.

— Як? Спалити? — крикнув Запотічний.

— Спалити, щоб німцю не дісталось.

Запотічний розвів руки і стояв ошелешений. До нього все ще не могло дійти: як, спалити священний хліб? Пустити вогнем людську працю! Водночас розумів, що Семиліт правий.