Дмитро Михайлович Кешеля - Колиска сонця

— Дивно мені на старість літ стає, на дитячий розум переходжу, — глибоко затягнувся димом. — Говорили, що Чонгарі тут, у колишніх болотах, золото ховав. Шукали люди, і мене цей гріх не минув. Копав, аж долоні кервавились. А золото знайшли тільки тепер. Бачите, осушили болота, омолодили землю, хліб який богатирський родить. А хіба його зрівняєш із золотом. Металові завжди є ціна, а хлібові — нема! Не повірив би колишній газда своїм очам, коли б подивився на ці землі.

Махнюк ще раз глибоко затягнувся і розтоптав недопалок.

— Розповідав йому про це, а він не вірив, — одним подихом вихопилось із грудей.

— Хто не вірив? — спитав Запотічний.

— Чонгарі! Я зустрічався з ним два роки тому, коли їздив сіяти в Угорщину. Не хотів про це говорити. Мало що люди могли подумати. Адже я з дитинства служив у Чонгарі.

…Ранок молодим лелекою знявся над землею, пролетів над Дунаєм і, захмелілий від сонця, розтанув голубим маревом на обрії. Махнюк ще раз перевірив справність сівалки і подав знак угорському трактористу рушати. Ланкового із закарпатського села, досвідченого майстра високих урожаїв кукурудзи, запросили до себе на сівбу члени кооперативу «Баратшаг». Трактор повільно набирав швидкість. Зашелестіло сотнями голосів, заспівало, тихо лягаючи у розвеснену ріллю, зерно. Над полем запахло бентежно-щемним духом свіжої землі. Махнюк, пильнуючи за зерном, час од часу роздивлявся навкруги. Весна, як весільна сваха, ходила весела і щедра придунайськими селами. Над усією неозорою рівниною, то тут, то там, танцювали вальси ярнього неба, паруючись, бузьки; добрими вісниками миру і злагоди вились над хатами спокійні дими родинних вогнищ. Власне, тільки по цих димах і можна було догадатися про села, бо велетенські хмари розквітлих дерев геть закрили собою хати. Махнюк був уперше за кордоном і давався диву: їхав сюди і не уявляв, як буде в іншій країні. В голову лізло бозна що. А це, виявляється, така ж сама земля, як і вдома. І все-таки, щось недоставало чоловікові для повного щастя: бо хоч і милі села придунайські, та байдуже до них Петрові. Там його ніхто не чекає із рідних, там все незнайоме. Та й гори, що синіють ген на овиді, не такі, як вдома. Над прилаторичною рівниною вони якісь близькі, доступні, такі теплі і рідні, наче із підгорянської долини туди побігло Петрове дитинство і сховалось між вершинами, чекаючи, коли ото прийде чоловік і знайде його. А ці гори мовби хто відсунув від Махнюкових очей до обрію і закував синім холодом.

До обіду обсіяли останні гольди. За давньою звичкою сів перекурити на дамбі. Із самого ранку не злізав із сівалки, і все тіло враз якось ослабло. Це була щаслива втома сіяча. Докурив і став збирати речі. Коли раптом помітив: іде від села до них через поле старий, спираючись на костур. Поспішає. Рілля пухка, добре розроблена, і чоловікові, видно, було нелегко ступати нею. Весь час спирався тяжко на палицю, немов хотів одним ривком відштовхнутися від землі і здолати відстань.

Широкополий капелюх сповзав старому на очі і нагадував забуте птахами гніздо на зрубі висохлого дерева.

— Хто це? — спитав Петро тракториста.

— Емігрант якийсь. Кілька років тому з Австрії приїхав. Зараз сторожує шкільний сад.

— Чого йому тут треба?

— Не знаю. Дивакуватий старий. Кожного ранку і вечора забирається на горище сторожки і з відчиненого вікна цілими годинами дивиться туди, на ваші гори.

Старий підійшов уже зовсім близько, зняв капелюх і вклонився. Був він сивий, але не стільки старий, як змучений.

— Чув я нині у школі, що чоловік із Підгірного сіє, — сказав старий. — Хотів на нього хоч подивитися.

Мороз побіг по спині Махнюка. У старому він упізнав Чонгарі. Коліна підсікло, піджак випав з рук, і на якусь мить у Петрові прокинувся давно похований Махнюк-слуга. Той забутий Махнюк мало не зігнув у рабському поклоні Петрові спину. Але це тривало всього якусь мить.

— Руді, ви не впізнаєте мене, — все ще не міг опам’ятатися Петро. — Я Махнюк, служив у вас, не пам’ятаєте?

Той випустив палицю і, намацуючи під собою землю, наче сліпець, із простягнутими руками підійшов до Петра. Очі Чонгарі — чи то від жаху, чи од радості — божевільно розширились. Тремтячими руками він почав обмацувати обличчя, груди Петра, неслухняними пальцями перебирав волосся.

— Петрику, хіба се ти! Мати божа! — шепотів Чонгарі.

— Це я, Руді.

Чонгарі трохи відступився, все ще не вірячи собі, а потім розкинув обійми і впав Петрові на груди.

Він плакав без причитань, тихо і спокійно, як можуть плакати люди тільки за батьківщиною.

Увечері сиділи обоє у Чонгарієвій сторожці за пляшкою старого вина.

— Шоні вбили у перестрілці, коли переходили австрійську границю, — розповідав спокійно старий, як про щось буденне, яке конче мало статися. — Куля пройшла йому крізь легені. Дуже тяжко помирав бідолаха. Стікав кров’ю і весь час шептав, що коли б йому води із Латориці, неодмінно б вижив! Але хіба ріку забереш із собою у тайстру?

Очі старого враз посмутніли, наче йому стало вельми жаль, що ріку дійсно нікуди не візьмеш із собою. А була б тоді Латориця поруч, все б нині було гаразд.

— Про старшого вже десять років не маю жодної вістки, — продовжив, спохватившись Чонгарі. — У Німеччину переїхав — і як під воду. Я довго жив у Австрії, а потім перебрався сюди. У цьому селі мати народилась, тут ще збереглась далека рідня.

— Важко було, якщо переїхали сюди?

Старий ледь посміхнувся.

— Усюди добре, де нас немає. Звідси я ближче до своєї землі. Тут маю бодай одне щастя: кожного ранку дивитись на наші гори і плакати. Невелике, а все-таки щастя.

Чонгарі долив вина, зіперся на стіл,