Світлана Талан - Повернутися дощем

тож наостанок обізвав їх неляканими ідіотами і пішов. З того часу я до тітки не їжджу, а оте «нелякані ідіоти» мимоволі спадає на думку — про тих, хто не був в окупації і вірить у краще життя в ЛНР та ДНР.

Розповідь Вадима Настю трохи розвеселила, і вона навіть пожартувала, що було б непогано ще раз завітати до його тітки і спитати, чи не хоче вона проїхатися в ЛНР із синьо-жовтим шаликом на шиї. Непомітно за розмовами вони під’їхали до Старобільська.

— Ось там, — вказав Вадим праворуч, — живе моя тітонька.

— Хай живе собі й сопе потихеньку у дві дірочки, — сказала на те Настя і попросила зупинитися поблизу магазину, щоб купити хлопцям свіжого хліба.

На їх щастя, «Форд» забарахлив якраз тоді, коли вони зупинилися поблизу СТО, власником якого був добрий знайомий Вадима. Поки чоловіки колупалися в машині, Настя встигла попити каву. Минуло півгодини, поки Вадим підійшов до Насті і сповістив невтішну новину: полетіла голівка блоку циліндра, а замінити немає.

— Що ж робити? — стривожилася жінка.

— Якщо замовляти з Харкова, то доведеться чекати кілька днів.

— Ми не можемо так довго! У нас пропадуть харчі!

Поміркувавши, вони вирішили кинути заклик про допомогу у Фейсбук, і Настя пішла шукати Інтернет. Їй пощастило. У найближчому магазині був вай-фай, і Настя з мобільника написала повідомлення з проханням допомогти. Вже за півгодини отримала добру звістку: чоловік з Ізюма, який схотів залишитися невідомим, написав, що надішле запчастину негайно. Продавчиня з магазину звільнила один холодильник, і чоловіки перенесли туди їжу, яка швидко псується.

Цілу ніч чоловіки не спали. Вони чекали передачі та лагодили автівку, а Настя трохи передрімала в кабіні «Форда». Друг Вадима пропонував їй переночувати у нього вдома, але Настя відмовилася.

З першими променями сонця вони вирушили в дорогу. Спочатку заїхали у відділок «Нової пошти», де отримали посилки для бійців, потім витратили майже годину на пошук топографічних карт Луганщини, бо хлопці їх дуже просили. Лише в одному з магазинів Насті пощастило: залишилося чотири карти. Задоволена й усміхнена, вона сказала Вадимові, що можна спокійно вирушати в дорогу.

— Гадала, що хотітиму спати, а сон як вітром занесло, — сказала вона, вмощуючись зручніше на сидінні. — А ось у тебе очі червоні.

— Я маю такий поганий вигляд, що ти мене розлюбиш? — спитав Вадим з напускною серйозністю.

— Ні, — засміялася Настя. — З брудними руками та червоними очима ти виглядаєш дуже сексуально!

Вони проїхали з півгодини, коли Вадим сказав, що йому потрібно вмитися холодною водою, бо почали злипатися очі — про себе нагадала безсонна ніч. Вирішили зупинитися в найближчому селі.

— Давай сходимо ось до того будиночку, — вказала Настя.

Вони вийшли з автівки й остовпіли. Навколо будинку буяло справжнє царство троянд. Яких тільки кольорів там не було! Серед розмаїття увагу Насті привернули незвичні троянди — бузкового кольору з синьою окантовкою.

— Мало не весь город засаджений квітами, — промовила Настя, не в змозі відірвати погляду від такої краси.

— Поглянь, — зауважив Вадим, — тут квіти, а поруч вирви від снарядів.

— Як символи краси і смерті, — сказала Настя. — Мені здається, тут живуть добрі люди.

— Чому ти так вирішила?

— Бо квіти відчувають душу людини, — пояснила Настя. — У кого вона чорна, той не зможе виростити таку красу.

Вадим на таке пояснення лише посміхнувся: хто зна, може, так і є, жінкам краще знати. Чоловік постукав у хвіртку, і з хати вийшов чоловік похилого віку. Він привітався, і Настя одразу поцікавилася, хто вирощує троянди. На її подив, він сказав, що сам доглядає за квітами.

— Дружина моя кохалася на трояндах, — розповів, — та минулого року вона померла, тож я вирішив на пам’ять про неї залишити так, як було при ній.

Коли чоловік дізнався, що вони везуть допомогу солдатам, то спитав, чи є у них український прапор. Настя дістала прапор з машини, подала чоловікові. Він поцілував його, приклав до серця.

— Дякую, — сказав. — Полегшало на серці, і віри в перемогу додалося.

Настя і Вадим умилися водою з колодязя, трохи перекусили в хаті салом з цибулею і вирушили далі.

— Точно Валя накаркала, — сказала Настя, — несподівано зламалися в дорозі.

— Але ж тепер у нас все добре, — посміхнувся Вадим, — хоча я вже не такий сексуальний. Ти заспокоїлася?

— Так, — відповіла Настя. — Тепер я знаю, що попереду лише хороше. Незабаром зустрінемо Руслана, а він, як сьогоднішній день, світлий і сонячний.

Частина друга

Віра найбільше скріплює сили душі.

Степан Бандера