Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

Крижень узяв їхні папери, розчаровано пробурмотів під носа: «Штабісти»… — і вголос:

— Без вас клопоту хватає. Наші люди працюють, і скоро ми все будемо знати про рацію. Справа кількох днів. Це ювелірна робота.

Сербін вирішив не без апломбу додати:

— Согласно распоряжению министра МГБ товарища Абакумова, приказано на словах передать дополнительную директиву: в случае провокаций со стороны бандитов или шпионов провести силовую операцию спецотрядами МГБ при поддержке двух минометных взводов, пулеметного взвода, роты прикрытия по зачистке города и окрестностей с блокировкой всех дорог. План «Закат». Отряды выехали в заданный район.

Крижень сердито креснув зубами, шукаючи поглядом співчуття в голови:

— Та знаю я… — відмахнувся. — Вони в Москві ніби з перепою одуріли! — і до лейтенантів: — Повірте, синки, тут так не можна працювати. Регіон специфічний. Місцеві мешканці й досі нас не сприймають, не сприймають радянську владу. Принаймні, більшість… А що в лісах робиться, ви й самі знаєте. Он у сусідньому районі бандити винищили цілий спецзагін. Так що без мене ані кроку. І не потрібно шукати слави героїв… Потім мені пиши листи вашим мамам: «Пал смертью храбрых»… А я так не люблю всю оцю писанину.

— Ми повинні діяти відповідно до отриманих інструкцій, — заявив Наконечний.

— Не гнівайся, синку… Але ми тут усі — як під прицілом снайперів. Тому мій наказ відміняє всі попередні накази. І знайте: буде щось не по-моєму, я вас за законами військового часу… Просто порву мордяки на британський прапор. І це не жарт.

Наче підтверджуючи, що Крижень так і зробить, голова покивав.

— Но, товарищ полковник, вы должны понимать, что это — указания, исходящие от самого товарища Абакумова, — обурився Сербін. — и генерал-лейтенанта Воронина!

— Так, товариші офіцери! — підвищив голос Крижень. — Щоб ви розуміли: і з Сашком Вороніним, і з Вітьою Абакумовим я завжди знайду спільну мову. Але якщо будете виконувати мої накази, я вам даю слово, що всі ваші знання, уміння я використаю повністю в процесі запланованих заходів. І повірте, ви тут здобудете такий досвід, що вистачить спогадів до кінця життя!

Полковник помовчав, подивився на лейтенантів і вирішив наостанок достукатися до їхнього глузду:

— І ще запам’ятайте: завдання контррозвідника — не вбити тисячі людей, а нейтралізувати ворога, переманити на свій бік або використати в наших інтересах.

— Але ж ви-и… — вирішив чи то дорікнути, чи то нагадати Наконечний, — самі знищили розвідшколу, а там була сотня зрадників!..

— По-вашому, я б зміг це зробити сам? Я спочатку знайшов, завербував помічників… — криво посміхнувся Крижень. — Потім ми обпоїли усіх снодійним… облили бараки бензином… на пожежу прилетіли наші літаки… Хіба я зміг би це зробити сам, без допомоги? Так, годі патякати. У мене на сьогодні повно справ. Нині відпочивайте, займайтеся своїми ділами, а завтра всі на десяту ранку до мене на нараду. Кругом! Марш!

Коли лейтенанти розчаровано вийшли з кабінету, Крижень сказав голові:

— Ось і архангели прилетіли по наші душі. Я б сказав, «амурчики»… Міг би Вітька серйозніші кадри надіслати. Помічники хренові…

Тим часом «архангели» вийшли на вулицю, закурили. Із приміщення до них долинув скрип милиць — ішов голова. Сербін кивнув до Наконечного. Той завів:

— Щось мені цей Крижень не подобається, — сказав лейтенант якось голосно, награно. Обоє прислухалися — скрип протезів затих.

Сербін знову кивнув, мовляй, продовжуй. Наконечний, затягнувшись димом, заявив:

— Якщо він такий геніальний розвідник, з якого дива опинився тут, у цьому свинарнику? Він навіть орденські колодки на піджак не вчепив! Боїться бандитів? Не розумію я цього!

— Тобі ж казали: «разложеніє». Ти бачив, він навіть хрест носить… католицький. Да-а, Юр… потрапили ми в саму натуральну дупу. У повному розумінні цього слова. Відчуваю, це не те місце, де роздають медалі…

— Правда, даремно сюди напросилися. Треба було в район капітана Орлова йти. Наші пацани звідти повернулися з «червоними зірками»…

— Як тільки закінчаться ці вибори, попросимося туди! — вирішив Сербін.

— Ага…

Протези знову зарипіли, на порозі з’явився голова й сказав:

— Поперзавсе, хлопчики, ви акуратніше. Крижня тут усі поважають. Навіть я мушу з ним рахуватися. А характер що в нього, що в Трохимовича — лютий. Старі вояки. Поперзавсе, за чужими дітьми ходять. А діти тут — чиї хочеш. І наших офіцерів, і тих, з лісу… З дітьми ми не воюємо.

— Да никто с вашими сопляками воевать не собирается. Есть приказ, и он обсуждению не подлежит. Его мы выполним до конца, — заявив Сербін і смачно сплюнув під ноги.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 10 вересня,