Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

походить рід великого візира, в Ульчині ще мешкали його родичі, тому Кепрюлю, який знав до найменших деталей околиці, не став довго міркувати, куди ж заслати невгамовного Шабтая Цві…

— Звідси він не втече! — впевнено заявив великий візир. І хоча Ульчин вважали чимось на кшталт піратської столиці Адріатики, містечком темним, злочинним, що аж кишить всілякими авантурниками, саме там за Шабтаєм Цві могли ретельно стежити довірені особи Кепрюлю. У великому місті Шабтаєві було б легше втекти. Поки він знаходився в Стамбулі та околицях, єврейський самозванець завдавав усім купу неприємностей. Шабтай Цві заважав євреям Порти, нагадуючи їм про несповнені месіанські очікування. Згадуючи його тріумф, євреї плювались, а щоб викреслити Шабтая, треба відправити його кудись подалі. Заважав він і туркам — слідом за Шабтаєм у невеликі поселення довкола Стамбула почали переселятися його вірні прихильники, серед яких виявилось чимало купців середньої руки, що створювали конкуренцію турецьким торговцям.

Прихід турків поділив Берат навпіл: на мусульманський квартал Мангалем зі Свинцевою та Королівською мечетями і на християнську Горіцу, до церков якої можна дістатися через кам’яний міст на сім прольотів через річечку Осум. Євреїв тоді в Бераті не було зовсім — ані душі.

Перше, що побачив Шабтай Цві — були червоні з черепиці дахи будинків, розташованих на пагорбах. Їх нагрівало й підсвічувало сонце, зливаючись зі сріблом маслинових зарослів. Яскраве блакитне небо, ластівки прорізають пласти хмар, вміло оминають високі білі мінарети (тут все будується лише з білого каменю), летять, але не падають. Підхопили комашину — й знову злітають в страшенну височінь. Затишний прихисток…

— Невже мені дозволять залишитись тут?! — радісно запитує Шабтай. — Таке гарне містечко!

— Їдемо далі, до Ульчина, — відповідають йому.

Шабтай не знав, що в Ульчині (Дульцинео, Дульчинео, Дульце, Олцініум) височить величезний, неприступний замок, і що у вежі Балшіга для нього вже наготовлено жорстку постіль, яка стане його смертним ложем.

Він витяг з підкладки турецької одежі лист — аркуш паперу, складений учетверо, й поринув у читання. Леві Михаель писав зі Львова: «…дорогий братіку Шабті, Амірах-ефенді, зараз як ніколи я близько до мети! Мені вдалося доступитися до збірки Коена. Відомо достеменно: він дійсно має отой рукопис д’Альби, але сам його забрати я не можу. Хитрий Коен замикає свою містичну бібліотеку на ключ, і нікого туди не пускає. Єдина надія — його старший Мендель… Я впевнений — не мине й трьох місяців, як рукопис опиниться в моїх руках. Почекай ще трохи, благаю…» Шабтай сховав листа, що пахнув цинамоном, і спохмурнів.

Чіпляючись у відчаї за працю іспанського каббаліста д’Альби, він не міг уявити, що буде, якщо Леві не знайде дороги до сховків раббі Нехемії Коена. Минав час, а підступити до таємничого рукопису не вдавалось. Скільки ще доведеться чекати, перебуваючи в принизливій, хиткій надії? Чи Леві не обдурив його, жаліючи?

Стражник грубо вдарив Шабтая Цві у плече. Неохоче підкорившись, колишній брамник ступив на холодну землю фортеці Дульчинео. У першу мить йому здалося, наче небо затягнулось похмурими хмарами, й починається гроза, але потім, піднявши очі догори, відсахнувся, упавши навзнак з диким криком. Сонце затьмарювали високі кам’яні мури замку. Скрегочучи і брязкаючи повільно піднімались важкі залізні ґрати, кінці яких прикрашали гострі зубці. Шабтай боявся розплющити очі. Його завели у браму, підбадьорюючи стусанами та образливими словами. Стражники побіжно глянули на Шабтая й зареготали. Зі стелі злетів великий кажан, чию сатанинську негарну мордочку вкривали складки і ніс якого був п'ятачком. Він незґрабно зробив коло, сівши просто на голову Шабтаю Цві. Сторожа шанобливо розступилась: тепер вони знали, що стерегтимуть справжнього єврейського чорнокнижника, повелителя летючих мишей.

Так він і піднімався у вежу Балшіга приступками ґвинтових сходів, з кажаном, що всівся на тюрбан, з наплічним мішечком, де лежали не чарівні манускрипти і золота корона юдейського царя, а залатана білизна. Старий каптан з шароварами, м’яка подушечка, напхана котячою шерстю (збирав з улюбленої персіянки Мюсі) та вирізьблена з каменю печатка зі змією, що кусає сама себе за хвіст…

Шкода, що Шабтай не міг від люті й болю вп’ястися зубами собі у хвіст.

Колись давно, ще в Ізмірі, він прочитав у рукописі каббаліста Езри д’Альби, що Машіаху доведеться осквернитися, спустившись на замулене дно каламутної ріки, лежати там вкупі зі слизькими зміями та пухирчастими крокодилами. Можливо, Шабтай буде змушений перетворитися на змія, шипіти, звиватися. Спершу помаленьку почне роздвоюватися язик. З-під шару грязюки не буде видно неба, дихати доведеться смородом, маленькі зміїні очка не будуть бачити так, як він звик бачити власними очима, навалиться чорна глухота, а тіло…

Гарне чоловіче тіло видовжиться, одягнеться в луску якогось похмурого відтінку, і навіть лапок в нього не залишиться! Тому що змій, найхитріша з усіх тварин, позбувся лапок і приречений повзати на череві до кінця віків. Летюча миша залопотіла крилами. Паскудна вона, гидка, дивишся і жах охоплює від її пекельної подобизни… П’ятачок свині, фе! А вуха, вуха!

Як бракувало Шабтаєві трактату «Ец даат»! Коли ж Леві привезе його?!

Тільки там, серед туманних натяків, хитрих алегорій, в плетиві єврейських літер зашифровані дати повернення зі світу скверни!

Якщо Шабтай Цві зуміє їх відшукати — то він повернеться, обов'язково повернеться, адже Езра д'Альба залишив, розкидавши по усьому тексту, приховані підказки, ключі та логічні ланцюжки, відкривши які, можна передбачити майбутнє!

Років п’ять тому знаменитий муфтій Ванні-Ефенді, який навчав Шабтая правильному читанню та тлумаченню Корана, попередив свого учня: на тебе чекає щось набагато страшніше: безмовність. Ти будеш знати багато з того, що людині недоступне або відкриється значно пізніше, але не зможеш мовити