Софія Парфанович - Чарівна діброва

class="book">Антонович усміхається до спогадів, що встають стрункими рядами молоді, гріє свою душу при пластовій ватрі, що палає в альпійських проваллях. Невже здав позиції в руки молодих? * * *

Америка. Нова будова ще однієї України. В душах молоді.

Усі вільні хвилини від чорної праці посвячує їй. Не в руках справа — дивиться на мозолі, що наросли на руках. Мозолі на душі важніші. Вони наросли від надій і упадків, від праці, добутків і невдач. Але вони — не зневіра. Бо в душі жевріє віра в молодих, що прийшли на зміну. Їм, Пластові, віддає всі сили. Чи не вони співають:

О, Україно, о, люба Ненько, Тобі вірненько присягнем: Серця, кров і любов — Все Тобі віддати в боротьбі!

Може їм удасться довершити те, чого ми не змогли?

Добіг до кінця фільм життя і зупинився. Чи та які кадри ще постануть на ньому?

Блідий усміх. Сивий волос.

Шелестить сухий лист на пісковому пагорбі. Антонович докінчує згрібати листя.

Тіні

Як ми вже пізнали, тінню стала пані Марія. Вона померла й узяла з собою свої мрії, сподівання й страждання. Але інші покинули Діброву. Все ж щось залишилося з них на тих нерівних пагорбках. Вони стали тінями. Може, то їхні мрії, а може, якась етерична субстанція, що її випромінює людина з свого життя. Якесь нематеріяльне існування, що залишається після того, як людина сама зникне. А, може, воно існує тільки в наших думках, відчуваннях і споминах?

Тінню стала Єлисавета. Вона була між нами чужа, хоч як намагалася ввійти в нашу громаду. Її чоловік до кінця не розумів «тего єнзика», і вона мусіла йому перекладати з одної мови на другу. «Він сказав, що зараз прийде — он повєдзял же зараз пшийдзє». І всі говорили до неї по-українському, а до пана — по-польському. Такий бо в нас звичай-обичай…

Ні, Єлисавета не померла, вона живе далеко, на північному Заході. Там, де падають дощі, але немає зими, де гора Ранієр височіє над ситозеленими посестрами-доньками і сніговим чубом розмовляє з небесами.

Продала вона свій горбок і слабку мрію про будиночок на ньому та гараж в узбіччі. А книжку вона писала й поправляла, і перередаговувала, і перекладала, і вона чомусь і досі не появилася. Чомусь, бо авторка не хоче видавати її по-польському, тільки шукає видавця англійською, а то й шведською мовою. Але таких тяжко найти, та ще й незнаному авторові, та ще й для літератури, що втратила посмак сучасности. І про сильних цього світу — большевиків, і про німців, що примирливо муркотять, наче обласкавлений тигр. Про їхні знущання та про те, як слабка тоненька дівчинка пережила обидва режими.

Десь тепер Єлисавета згадує свою ділянку в Діброві, і людей, що були такі ввічливі до неї. Як утеча з большевицького вагона смерти і рятунок перед смертним присудом у німецькому концентраку, так і ці переживання стали для Єлисавети тінню минулого. На щастя, вони — приємний спогад. Про них вона інколи пише листа своїми тоненькими пальчиками, що їх німці повиломлювали між дверима, і вони криво зрослися. Мила пані Єлисавета!

* * *

Зникла й Стефа, сестра Богдана. У нас співають про подружжя, а ще про дівчину, що, мовляв, утопилася. А наших бойківських пісень на цю тему безліч. Не одна бо зідхне собі тяжко та заведе:

Вибирала мати долю На широкім полю, Отось ми, мамцю, вибрала На весь вік недолю.

Не значить, що ця пісенька стосується Богданової сестри. Долю вона вибрала собі сама і, віримо, добру.

Як би не було, зникла вона з Діброви. Її чоловік має свій закуток, і туди вона перебралася. А там маленька хатинка, де колись господарила покійна перша дружина пана Василя. Була там корівка, і були там бджоли, і біля хати кілька грядок, і далі підмоклий ліс з помотаними