Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

«Томінокери»[112] — це роман у стилі наукової фантастики сорокових, у якому героїня-письменниця знаходить інопланетний корабель, похований у землі. Його команда досі на борту, не мертва, а в гібернації. Ці інопланетні істоти проникають тобі в голову і починають… власне, постукувати[113] там. Ти отримуєш енергію та поверхові знання (письменниця Боббі Андерсон створює, серед інших речей, телепатичну друкарську машинку і атомний водонагрівач). За це ти віддаєш свою душу. Це була найкраща метафора для наркотиків та алкоголю, на яку спромігся мій стомлений, перенапружений мозок.

Невдовзі втрутилася моя дружина, нарешті переконана, що я не зможу вийти з цього бридкого штопору самотужки. Це було нелегко: я ж бо на той момент був далеко не при своєму розумі, але вона зважилась. Організувала групу з рідних та друзів для проведення «інтервенції»[114], і мені влаштували «Це твоє життя»[115], версію з пекла. Таббі почала з того, що висипала на килим повний сміттєвий пакет речей з мого кабінету: пивні бляшанки, недопалки, кокаїн у пляшечках і кокаїн у пластикових пакетиках, ложечки для кокаїну з засохлими на них шмарклями та кров’ю, «Валіум», «Занакс», пляшечки сиропу від кашлю «Робітусин» та ліки від застуди «Найквіл»[116] і навіть пляшки полоскання для рота. Десь за рік до того, помітивши, як швидко зникають із ванної величезні пляшки «Лістерину», Таббі запитала мене, чи це я його п’ю. Я відповів гордо і самовпевнено, що, звісно, не я. І не пив. Натомість я пив «Скоуп»[117]. Він смачніший, з м’ятним присмаком.

Головною причиною цієї інтервенції, однаково неприємної як для моєї дружини, дітей і друзів, так і для мене, було те, що я помирав у них на очах. Таббі сказала, що в мене є вибір: або я звертаюся по допомогу в центр реабілітації, або вимітаюся з цього дому. Вона сказала, що вони з дітьми люблять мене і саме з цієї причини не хочуть бути свідками мого самогубства.

Я почав торгуватися, бо саме так чинять залежні. Я був люб’язний, бо саме так поводяться залежні. Врешті-решт, мені дали два тижні на роздуми. У ретроспективі це красномовна ілюстрація всього божевілля того часу. Стоїть чоловік на даху палаючого будинку. Прилітає вертоліт, зависає над ним, скидає мотузяну драбину. «Вилазь!» — кричать йому з дверцят вертольота. А чоловік на даху палаючого будинку каже: «Дайте мені два тижні подумати».

Утім, я справді думав — наскільки міг у своєму скаламученому стані, і прийняти остаточне рішення мені допомогла Енні Вілкс — медсестра-психопатка з «Мізері». Енні — це кокаїн, Енні — це бухло, і я вирішив, що більше не хочу бути її ручним письменником. Я боявся, що більше не зможу працювати, якщо припиню пити й закидатись; але вирішив (знову-таки, наскільки міг що-небудь вирішувати у своєму сум’ятті та пригніченні), що готовий відмовитися від письменства на користь нормального шлюбу та змоги побачити, як дорослішають мої діти. Якщо таки доведеться обирати.

Ясна річ, не довелося. Думка про те, що творчі потуги і речовини, які змінюють свідомість, щільно пов’язані між собою, — це один із великих поп-інтелектуальних міфів нашого часу. Імовірно, чотири письменники XX століття, чия праця найбільше причетна до його зародження, — це Гемінґвей, Фіцджеральд, Шервуд Андерсон і поет Ділан Томас. Це автори, які головним чином сформували наше уявлення про екзистенційне англомовне пустище, де люди відрізані одне від одного й живуть в атмосфері емоційної задушеності та відчаю. Ці óбрази дуже знайомі більшості алкоголіків; найтиповіша реакція на них — усмішка. Письменники-зловживачі — це просто зловживачі, іншими словами, звичайнісінькі п’яниці та нарики. Усякі заяви, що наркотики та алкоголь потрібні для притлумлення тонких почуттів — це типове шкурне лукавство. Я чув, як те саме заявляють алкоголічні оператори снігоочисників — що вони п’ють, аби вгамувати своїх бісів. Не має значення, ти Джеймс Джонс, Джон Чівер[118] чи бомж, який дрімає на Пенн-стейшн, для залежного найважливіше вберегти випивку чи наркотик за будь-яку ціну. Гемінґвей та Фіцджеральд пили не тому, що були творчими, відчуженими чи морально слабкими. Вони пили, бо аліки на це запрограмовані. Творчі люди справді більше схильні до алкоголізму та наркозалежності, ніж люди інших професій, але що з того? Ми всі однакові, коли блюємо в канаві.

Наприкінці моїх пригод я випивав ящик півлітрових