Ахмед Салман Рушді - Флорентійська чарівниця

— Отже, я віддаю себе у твої руки, — сказав він. — Якщо ти захочеш мене пограбувати, я не зможу цьому протидіяти.

— Ти не розумієш, — сказала вона, — ти маєш наді мною більшу владу, ніж я спроможна перебороти.

По суті, він не відразу зрозумів, а вона не відразу знала, як сказати слово «кохання» чи як пояснити появу несподіваних емоцій. Отже, велика загадка врятувала його від тавра злодія, а коли його привели до слона, розв'язали руки і залишили молитися, аби не потрапити у немилість Творця, коли постане перед ним, він усвідомив, що вона передбачила і такий розвиток подій; вийняв зі схованки не виявлену під час обшуку невеличку пляшечку парфумів — досконалий синтез аромату самого імператора, який ввівши в оману старого сліпого слона, врятував йому життя.

Заговорив імператор. Настав давно очікуваний час.

— Послухай хлопче, хай як тебе звуть, — сказав Акбар. — Годі натяків і штовхання ліктем, розкажи нарешті свою історію. Давай не тягни, поки ми в доброму гуморі.

Коли Гіран, той слон, посадив іноземця собі на спину, ніби принца-могола, вершник раптом збагнув, як йому розпочати розповідь. Людину, що завжди розповідає одну і ту саму історію, думав він, викривають як брехуна через наперед завчені слова. Важливо почати з іншого місця.

— Ваша Величносте, — сказав він, — королю над королями, Захистку Світу. Маю честь повідомити вам, що я... — слова завмерли на його устах, і він стояв перед королем, як людина, приголомшена богами.

Акбара охопило роздратування:

— Продовжуй, хлопче, — сказав він. — Раз і назавжди виплюнь ту мерзоту.

Іноземець прокашлявся і знову почав.

— Річ у тому, що я, мій повелителю, я — не хто інший, як...

— Що таке?

— О Боже, боюся, що не скажу.

— Мусиш сказати.

— Ну добре, та я боюся, що Ви розсердитеся.

— Не зважай ні на що.

— Тоді, мій повелителю, знайте, що я, по суті...

— Так?

(Глибокий вдих. Тоді — видих.)

— Ваш кревний родич. Фактично, ваш дядько.

 оли ускладнюється життя чоловіків у могольському дворі, вони звертається за допомогою до літніх жінок. Щойно «Ніколо Веспуччі», який називав себе «Маґором дель'Амором», розповів про свою спорідненість, імператор наказав покликати свою матір Гаміду Бано і тітку Ґульбадан Беґум.

— Наскільки нам відомо, — сказав він Бірбалу, — ми не маємо безвісти пропалих дядьків, до того ж претендент на титул дядька на десять років молодший за мене, білявий, і без жодної прикметної риси чаґгатай, яку би можна було помітити, але перш ніж зробити подальші кроки, ми запитаємо жінок, Берегинь Історій, які нам усе достеменно й розкажуть.

Акбар та його міністр так заглибилися в дискусію в кутку палати й настільки очевидно ігнорували самозванця, що той відчував, як смисл його існування захитався. Чи справді тут, у присутності Великого Могола, він хотів домогтися підтвердження кровної споріднености, а чи це була тільки опійна галюцинація, з якої йому треба якнайшвидше виходити? Навіщо йому, уникнувши слонової розправи, чинити самогубство кількома хвилинами пізніше?

Бірбал сказав Акбарові:

— Воїна на ймення Арґалія чи Аркалія, про якого говорив хлопець я не знаю, а от Анжелікою називають дівчат у країні іноземця, а не у нас. Нам також нічого не відомо про їхню роль у цій величній історії, цій «золотій історії». Але давайте не списувати осіб лишень з огляду на їхні імена, оскільки ім'я можна змінити.

Раджа Бірбал почав своє життя як бідний брахманський хлопчик, якого назвали Магеш Дасем, і саме Акбар узяв його до двору й зробив з нього принца. Чекаючи на величних жінок, обоє друзів поринули у спогади й були молодими знову, а Акбар саме пригадав, як він полював і заблукав.

— Гей, ти! Малий! Який з цих шляхів іде на Аґру? — вигукнув імператор, а Бірбал, якому тоді було шість чи сім років, відповів цілком серйозно:

— Вельмишановний пане, дороги нікуди не йдуть.

— Це неможливо, — обурився Акбар, а малий Бірбал широко усміхнувся.

— Шляхи не рухаються, а отже, нікуди не йдуть, — сказав він. — А люди, що мандрують до Аґри, зазвичай ідуть цією.

Цей жарт привів хлопця до двору, дав йому нове ім'я і змінив життя.

— Дядько? — промовив Акбар замислено. — Нашого батька брат? Або нашої мами брат? Чоловік нашої тітки?

— Або ж, — запропонував Бірбал заради справедливости, — якщо піти трохи далі, то син ваших дідусевих братів та