Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

інфраструктура, брак національних кадрів, крайня обмеженість фінансових ресурсів і численні борги — таку тяжку спадщину дістав народ Конго.

З приходом народної влади в країні починаються важливі соціально-економічні перетворення, спрямовані на створення національної промисловості, на розвиток сільського господарства, на організацію системи охорони здоров’я та освіти. Особливо великих успіхів досягла країна у розвитку освіти й підготовці національних кадрів.

Успадкована від колоніального режиму система освіти не відповідала ні національним особливостям, ні інтересам соціально-економічного розвитку країни і мала яскраво виражений профранцузький характер.

У колоніальних школах Конго здебільшого готували кадри чиновників апарату управління. Поряд з підготовкою цих кадрів система приватної і державної освіти мала на меті прищеплення “тубільному населенню” почуття своєї неповноцінності при одночасному возвеличуванні колонізаторів і вихвалянні їхньої “цивілізаторської місії”. По закінченні таких шкіл випускники повинні були “пансе є парле франсе” (думати і говорити французькою мовою).

У серпні 1965 року Національні збори НРК прийняли постанову про націоналізацію навчальних закладів і про відокремлення школи від церкви. Навчання дітей віком від 6 до 16 років стало обов’язковим і безплатним.

У відповідь на прийняті урядом заходи близько 300 європейських викладачів-місіонерів відмовились працювати в навчальних закладах республіки і залишили країну. Щоб не зірвати навчальний рік, уряд НРК звернувся до інших країн, і зокрема до Радянського Союзу, з проханням направити працювати до НРК своїх учителів. І ось уже друге десятиріччя разом з лікарями, геологами, фахівцями сільського господарства в Конго успішно працюють і радянські викладачі.

Тепер понад дев’яносто п’ять процентів дітей шкільного віку відвідують школу. Небагато країн Африки і Азії можуть похвалитися такими успіхами. 1973 року Народну Республіку Конго нагороджено медаллю імені Н. К. Крупської, встановленою ЮНЕСКО за успіхи з розвитку освіти. Потяг до знань у конголезької молоді величезний. Часто у Браззавілі можна спостерігати таку картину: ввечері під вуличними ліхтарями просто на бруківці сидять групами і поодинці школярі з підручниками в руках. У багатьох будинках ще нема електричного освітлення, тому й доводиться користуватися світлом вуличних ліхтарів.

У національному університеті імені Маріана Нгуабі на чотирьох факультетах навчається близько трьох з половиною тисяч студентів. Великою популярністю користується браззавільський університет і серед молоді сусідніх з Конго країн — Камеруну, Габону, Центральноафриканської Республіки.

Браззавіль — місто талановитих майстрів. Тут працюють скульптори, різьбярі по кості, каменю, дереву, ювеліри. Маски, виготовлені майстрами по дереву школи Массенго, користуються великим попитом і відомі далеко за межами Конго. Не менш популярні і малюнки в стилі “Пото-Пото”, які відзначаються яскравим національним колоритом, простотою форм, своєрідним сприйняттям навколишнього світу.

Художники-початківці торгують своїми виробами просто на вулиці. Тут можна придбати плетені з тонких гілочок і трав килимки, капелюхи, прикраси, що вражають витонченістю і яскравими кольорами.

Починають розвиватися конголезька література, балет і театр, що базуються на багатому національному фольклорі.

У Браззавілі люблять спорт. Не буває порожнім просторий стадіон “Революція”. Тут можна подивитися змагання з різних видів спорту. Але особливо популярний— футбол, у який грають і чоловіки й жінки. Стадіон “Революція” був свідком гри багатьох всесвітньовідомих футбольних команд, в тому числі і бразільців із знаменитим Пеле, виступав тут і радянський спортивний клуб СКА з Ростова-на-Дону.

У дні свят місто вбирається в кумачевий наряд. Звідусіль лине музика, співи, звучать тамтами, під які самозабутньо танцюють і старий і малий.

Зовсім іншим стає Браззавіль у дні національного трауру. 18 березня 1977 року був підло вбитий президент країни Маріан Нгуабі. Виходець із бідної селянської родини, він добре знав потреби і сподівання свого народу і все своє коротке життя присвятив боротьбі за його щастя. Він мріяв про соціалізм у своїй країні, добре розуміючи, що це єдиний шлях людства до прогресу і щастя. Нгуабі вчив свій народ і вчився сам. Його часто бачили в школах, він вивчав праці Маркса, Енгельса, Леніна, відвідував лекції з філософії в університеті, підготував і блискуче захистив кандидатську дисертацію. Життя Нгуабі обірвалося в тридцять дев’ять років. У країні було оголошено національний траур. З усіх кінців республіки, із найвіддаленіших її куточків, ішли в столицю люди, щоб попрощатись із своїм президентом. У ніч перед похороном на центральній площі міста зібрались десятки тисяч чоловік. Тут були представники найрізноманітніших племен Конго: санга й бакота, баконго й бавілі, йомбі і пігмеї, батеке й бабембе. Запалало безліч вогнищ, глухо й жалібно зазвучали тамтами, людське море сколихнулося в жалобному ритуальному танці. В ту ніч Браззавіль не спав.

Нгуабі поховали з військовими почестями перед палацом, де він жив і працював. На траурному мітингу його друг і соратник Д. Сассу-Нгессо, нинішній президент Конго, звертаючись до матері покійного, сказав:.”Мамо Мбіале, ви дали світові прекрасну людину, революціонера, борця, вченого. Пам’ять про нього навіки збережеться в наших серцях”.

“Шато Бле”

На околицях Браззавіля багато красивих неповторних куточків природи, де можна відпочити, скупатись чи просто походити з фотоапаратом, шукаючи екзотичних кадрів.

У найпривабливіших місцях практичні ділки ще при французах спорудили безліч ресторанчиків, кафе, закусочних. Більшість із них доволі примітивні, нашвидкуруч збиті з дощок чи зліплені з глини і швидше скидаються на будку сторожа або тимчасовий вагончик на будівництві. Зате вивіски у них явно запозичені у кращих ресторанів І кафе Парижа: “Блакитний замок”, “Ресторан-шик”, “У покійного татуся”, “Кинь смуток” тощо.

Найбільшою популярністю користується у столичних жителів “Блакитний замок” (“Шато Бле”). Він стоїть за 27 кілометрів від міста, в пальмовому гаю, на березі невеличкої, але швидкої річечки з коричневою водою і безліччю дрібної риби.

У маленьких африканських хатинах з конічними дахами з пальмового листя і слонової трави стоять застелені білосніжними скатертинами столики, кожен на чотирьох відвідувачів. У центрі зеленого двору — одноповерховий кам’яний будинок з “великою залою”, стіни якої розмальовані місцевими художниками в африканському стилі. Тут зображено сцени полювання і рибної ловлі (правда, в річкових хвилях замість риб — чорношкірі русалки), весільний танець молодих конголезців у європейському одязі, дівчата, що обробляють маніокове поле. Це — минуле і сучасне народу Конго.

Вибравши місце, ви можете замовити собі смажених курей, приготованих не гірше від курчат табака, або запечену в пальмовому листі рибу з гострою приправою — соусом “пілі-пілі”. З напоїв вам запропонують холодного, що аж зводить зуби, місцевого пива “Кроненбург” і “Прімюс” або імпортні напої — віскі, джин, горілку.

Крім цього, якщо гість — з Радянського Союзу, то його перебування тут буде супроводжуватися “Підмосковними вечорами” чи “Волзькими наспівами”. А над вечір, коли господареві захочеться зробити вам ще більшу приємність, він поставить платівку “Вздовж по Пітерській”.

Відвідувачів французької національності