Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

і Японії, інтересам миру й безпеки в Азії й в усьому світі. Ростуть поруч

Уявити Японію без сакури неможливо: хоча був і не сезон цвітіння цього екзотичного дерева, ніжні квіти його зустрічали нас на плакатах, панно, на щитах реклами, які прикрашають вітрини магазинів, концертні зали. Люблять цю ніжну японську вишню не тільки на далеких Японських островах. З сакурою, як з доброю знайомою, зустрічаєшся й у Києві. В центрі столиці республіки, біля Київського університету, поряд мирно ростуть українська вишня і японська сакура. Щовесни їхні гілки, тісно сплітаючись, ніжно рожевіють неповторним цвітом. Нашим країнам можна і треба жити в мирі й дружбі, думається щоразу, коли бачиш це сусідство.

“Ми, радянські люди, — казав на одній із зустрічей у Японії Герой Соціалістичної Праці письменник Михайло Стельмах, — робимо й будемо робити все від нас залежне, щоб, як коріння цих двох дерев, все тісніше перепліталося добре, мирне коріння дружби всіх країн світу, в тому числі і Японії”.

Ці слова пригадуються мені щоразу, коли йду повз червоні стіни Київського університету або чую мелодію пісні “Знову цвітуть каштани”, яку так тепло, задушевно виконували під час наших зустрічей у Японії артистки народного ансамблю Кіото в супроводі своїх золотозвучних струнних інструментів…

У столиці України нещодавно з’явився новий сквер — Японський. Він виріс на вулиці Кіото, яка названа так на честь порідненого з Києвом давнього японського міста. На найвиднішому місці сквера, де стоїть тепер пам’ятний знак у формі японської пагоди — дарунок киянам від муніципалітету Кіото — посаджено дерево дружби — київський каштан. Його садили разом з киянами і кіотці, вбачаючи в цій символічній акції ще одне підтвердження думки про те, що справжня дружба не знає відстаней.

Анатолій Сиротенко
ЗНАЙОМТЕСЬ — КОНГО
Дорожні нотатки

Обабіч екватора, в західній частині африканського континенту, розташована територія молодої незалежної держави — Народної Республіки Конго.

НРК відносно мало відома радянському читачеві. Вона привертала до себе увагу, як і багато інших країн цього регіону, тільки загадковістю екзотичної землі, що лежить у нетрях екваторіальних африканських джунглів.

Довгі колоніальні роки передували тому часу, коли ця країна завоювала незалежність і стала на шлях революційних перетворень і прогресивного розвитку. На червоному полотнищі державного прапора Народної Республіки Конго в облямуванні з пальмового листя зображено мотику і молот, що символізують єдність селянства і молодого робітничого класу в боротьбі за нове життя. І в цій боротьбі народ Конго дістає широку підтримку і безкорисливу допомогу Радянського Союзу.

Населяють НРК численні племена й етнічні групи, що належать здебільшого до мовної сім’ї банту. Із строкатого розмаїття мов, традицій, звичаїв народжується конголезька нація.

Цікава і своєрідна природа Конго. Вона увібрала в себе все багатство і контрасти африканських ландшафтів: вічнозелені екваторіальні ліси, що займають 65 процентів території країни, просторі плато, вкриті рослинністю саван, невисокі порізані ерозією гірські хребти Майомбе, Ашанго і Шайю, багаті на різноманітну тропічну флору та фауну, чудові бурштинові пляжі Атлантики, численні повноводні екваторіальні річки, які щедро живлять найбільшу водну артерію Африки — Конго, що несе таку кількість води в Атлантичний океан, якої не мають усі інші річки африканського континенту разом.

Автор цих рядків тривалий час жив і працював у Конго, тож мав можливість побувати у найвіддаленіших його куточках і ознайомитися з тими змінами, які відбулися там за останні роки, з природними умовами цієї країни, із звичаями й традиціями її народу. Своїми враженнями від побаченого і почутого він і хотів би поділитися з читачами.

Браззавіль

Сто років тому на місці нинішньої столиці Конго — Браззавіля було маленьке село Мфуа, яке має типово конголезьке звучання. 1880 року сюди прийшли французи. Невеличкий загін солдатів на чолі з морським офіцером Саворньяном де Бразза мав завдання розширити французькі володіння в Африці. Пришельці не скупилися на дрібні подарунки. Місцевий правитель, якого звали Макоко, дістав багато прикрас, кілька рушниць, одяг, а французи натомість одержали велику територію від узбережжя Атлантики до місця, де зливаються річки Конго та Убанга. Ця оборудка між французьким офіцером і вождем племені батеке відбулася 10 вересня 1880 року. Так почалася французька колонізація Конго. Незабаром село Мфуа стало називатися Браззавіль, тобто місто Браззи. Звідти потекли в метрополію награбовані в Конго багатства. В обмін на слонову кістку, золото, каучук, арахіс, пальмисту французи давали населенню нічого не варті дрібнички. Скрізь у країні почали виникати вогнища опору, які жорстоко придушувалися з допомогою зброї. Тривала експлуатація і грабіж перетворили країну у відсталий голодний край.

Але французи не були першими європейцями, що відвідали цю землю. Ще в 1482 році тут побували португальські мореплавці. Вони висадилися в гирлі річки Конго, яка в той час називалася Заїр. Невдовзі прибулі місіонери охрестили правителя Конго і членів його двору. Так з допомогою меча і біблії почалася португальська колонізація.

У цей час Конго була вже досить сильною державою. До її складу входили васальні території Теке, Вілі, Донго (остання більш відома як Ангола). Значного розвитку зазнала матеріальна культура. Тут уміли виготовляти залізні мотики, сокири й ножі: селяни добре зналися на перелогово-вирубному землеробстві, вирощували такі культури, як просо, сорго, бобові, маїс, батат, маніок, арахіс, розводили кіз і курей, а також тримали собак — сторожових і мисливських. В районі Міндулі добували залізо й мідь, з яких виготовляли залізні знаряддя праці, зброю, прикраси.

Португальські місіонери стверджували, що в Конго їх гостинно зустрічали. Насправді ж усе було інакше. Незабаром правитель Конго відрікся від католицизму і вернувся до традиційних африканських вірувань. Відомо також, що в 1495 році він випровадив із своєї столиці португальців. Так було п’ятсот років тому…

А ще раніше, приблизно в першому тисячолітті до нової ери, територію Конго заселяли низькорослі племена (пігмеї), що займалися полюванням та збиранням трав і коріння. В цей час їх починають витісняти предки баконго. Згідно з легендою, пігмеї, переслідувані банту, переходили з одних лісів в інші, піднімалися в гори, ховалися в болотах, але “негри-гіганти” весь час гналися за ними. Поява банту в басейні Конго супроводжувалась поневоленням пігмеїв і утворенням своєрідного класового суспільства.

Та вернімось до наших днів. 1960 року закінчилась французька колонізація Конго, однак повної політичної незалежності його народ досяг тільки після повалення в серпні 1963 року проколонізаторського режиму Абба-та Юлу.

В перші роки незалежності НРК була відсталою аграрною країною з дуже низьким рівнем життя. Не було такої галузі, в якій би молода держава не зазнавала, здавалося, нездоланних труднощів. Засилля іноземців у торгівлі й промисловості, слабка