Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

із ними. Вона знає, що ця майстерня означає для кожної жінки. Дехто ціле життя провів у тих стінах. Що станеться з Nonna? Хто візьме її на роботу в такому віці? Та й іншим – Алессії, Джині, Альді – вже за п’ятдесят, тож їм на ринку праці також доведеться скрутно. Що робитиме Аньєзе, яка сама виховує дітей після того, як її покинув чоловік? Або Федеріка, якій уже не можуть допомогти батьки?… Джулія намагалася віддалити цей момент – так відкладають операцію, яка має відбутися болісно. Однак рано чи пізно на це доведеться зважитися. «Завтра я повинна поговорити з ними», – каже вона сама до себе. Ця думка мучить її та не дає заснути.

Але близько другої години ночі стається дещо неочікуване.

Зненацька в шибку з ледь чутним дзенькотом вдаряється камінчик.

Джулія здригається, долаючи заціпеніння, що оволоділо нею. Тоді дзенькає другий камінчик. Вона підходить до вікна: внизу, на вулиці, стоїть Камаль. Він підводить на неї очі. Стискаючи в руці її листа, він гукає:

– Джуліє! Спускайся! Я мушу поговорити з тобою!

Джулія махає йому рукою, аби він не кричав. Вона боїться, щоб не прокинулася мати чи хтось із сусідів – вони сплять дуже чутливо. Але Камаль не рухається з місця. Він не піде, поки не поговорить із нею. Джулія нарешті вдягається, квапливо спускається сходами та вибігає на вулицю.

– Ти збожеволів, – каже вона йому. – Ти збожеволів, якщо вирішив сюди прийти.

Саме тоді й стається диво.

Сара
Монреаль, Канада

Починається це в доволі підступній манері. Спочатку її забувають запросити на нараду. «Ми не хотіли тебе турбувати», – пізніше спробує виправдатися партнер.

Тоді вона дізнається про справу, яку з нею ніхто й не збирався обговорювати. «Тобі й без того доводиться багато про що думати». У подібних формулюваннях стільки співчуття, що в його щирість майже хочеться вірити. Утім, Сарі не потрібні ці прояви уваги та турботи, вона хоче працювати далі, хоче, щоб її сприймали так само, як і раніше. Їй не потрібно, аби нею опікувалися. Та проте вона помічає, що останнім часом її почали менше залучати до офісних заходів, до прийняття рішень, до ведення справ. Їй забували про щось повідомляти, питання по справах почали ставити іншим.

З моменту, коли стало відомо про її хворобу, Курст узяв ініціативу на себе. Сара чимраз частіше бачила, як він розмовляє з Джонсоном, сміється з його жартів, складає йому компанію під час обіду. Інес тим часом також не сидить на місці – у тих справах, які їй доручили вести, вона дедалі частіше ухвалює рішення самостійно, не радячись із Сарою. Коли ж та звертає на це її увагу, асистентка з награним обуренням зауважує, що партнерки в потрібний момент не було або ж вона була зайнята – тобто перебувала в лікарні. Інес користується з її відсутності, щоб за неї ухвалити рішення та брати участь у нарадах. Останнім часом вона зійшлася з Курстом, навіть почала палити, і все заради того (Сара в тому певна), щоб під час перекурів поспілкуватися зі своїм новим наставником. Хтозна, може, незабаром комусь запропонують підвищення…

А Сара розпочала лікування. Незважаючи на пораду онколога, вона відмовилася брати відпустку. Не з’явитися на роботі означає залишити місце, піти з власної території – а це надто ризикована гра. Вона має триматися за це місце, чого б їй це не коштувало. Сара прокидається щоранку, сповнена сміливості, та йде на роботу. Вона не дозволить раку відібрати в неї те, що вибудовувалось роками. Вона боротиметься, пустить у хід зуби й пазурі, якщо знадобиться, аби зберегти свою імперію. Сама вже ця думка підтримує її, додає сил, енергії, що так необхідні.

Проте онколог попередив: лікування буде важким, крім того, воно має побічні ефекти. Він склав для неї вичерпний перелік у вигляді таблиці, вказавши, коли її почне нудити, які наслідки матиме лікування для її волосся, нігтів, брів, шкіри, рук, ніг. Що чекає на неї день у день протягом кількох місяців процедур. Сара вийшла від нього з десятками порад і призначень, по одному на кожен побічний ефект.

Чого він не сказав, про що ніхто не згадував – так це про той побічний ефект, що неприємніший за синдром слабкості рук та ніг, страшніший за напади нудоти та когнітивний туман, який подекуди затьмарює її розум. Цей ефект, до якого ніхто її не готував, якому не зарадять жодні ліки, – це байдужість, що йде пліч-о-пліч із хворобою, це болісна відстороненість, об’єктом якої вона стала.

Спочатку Сара не хоче добирати слова, щоб описати те, що відбувається в офісі. Вона воліє не звертати уваги на «забудькуватість» колег, на байдужість у погляді Джонсона, яка досі не помічалась. Хоча ні, це не зовсім вдале визначення – швидше за все, це дистанційованість, дивний холодок у їхніх стосунках. Знадобилося кілька тижнів, під час яких збиралися наради, на які її не запрошували, організовувалися зустрічі, про які її не повідомляли, з’явилися нові справи та клієнти, з якими її не знайомили, аби вона нарешті переконалася: її намагаються усунути.

У цього жорстокого ставлення є ім’я, яке вона довго не наважувалася вимовити вголос, – дискримінація. Термін, який так часто траплявся Сарі під час судових засідань і який досі її не стосувався, принаймні вона хотіла в це вірити. Втім, його визначення вона знала напам’ять: «Будь-яка упередженість стосовно людини, зумовлена її походженням, статтю, сімейним статусом, вагітністю, зовнішнім виглядом, іменем, станом здоров’я, фізичними чи розумовими обмеженнями, генетичними особливостями, традиціями, сексуальною орієнтацією, віком, політичними поглядами, професією, приналежністю чи неприналежністю, справжньою чи уявною, до певної етнічної групи, нації, раси або релігії». Цей термін часто пов’язаний із терміном «стигма», котрий соціолог Ервінг Гоффман визначає як «характерна ознака, що виділяє індивіда в рамках певної категорії, до якої його мали б віднести». Відтак людину, що страждає від цього явища, називають стигматизованою, на відміну від сукупності інших, яких Гоффман називає нормальними.

Тепер Сара точно знає: вона стигматизована. У цьому суспільстві, ідеалами якого є молодість та краса, немає місця для слабких і хворих. Вона належала до групи сильних світу цього – тепер їй доводиться змінити табір.

Як запобігти цьому? У випадку з хворобою принаймні зрозуміло, чим можна зарадити: її зброя в цій війні – лікування та консультації спеціалістів. Та як боротися з тим, що її потроху виживають? Її підштовхують до виходу, намагаючись замкнути в домовині, – і чим тут зарадиш?

Вона готова боротися, але що саме треба робити? Засудити «Джонсон