Рута Богдан - Коли настане день

— Нарешті ти зізнався, що ти відчуваєш! Ненависть! А ти знаєш, що вона вбиває? Вбиває зсередини! Ти вже майже мертвий, бо поступово ти вбивав сам себе!

Чорний мольфар зібрався з силами і вдарив пиловим вихором по Гордію. Знесилений боротьбою, той впав на траву. Він ще тримав удар, але все більше слабшав. Ще трохи, і для нього все скінчиться. Не буде ні страждань, ні болю, ні пустих холодних днів і ночей. А буде вона. Нарешті поряд. Зненацька він побачив якусь туманну тінь, що наближалася до нього. Тінь світилася все яскравіше, і Гордій нарешті побачив Юстину, яка стояла перед ним. Вона нахилилася до нього.

— Люба! Я так сумую за тобою! Пробач мені, що не вберіг!

— Ти не винен! Пробач його, він не відав, що робив. Пробач, це твій єдиний шанс. Заради мене! Я кохаю тебе!

— Юстино!

Гордій простяг руку до Юстини, але вона почала повільно віддалятися і поступово зовсім зникла. Гордій поволі піднявся з землі. Перед ним стояв Марко. Він заглянув у чорні провалля його очей і побачив там те, що він прагнув забути всі ці довгі-довгі роки, і не міг. На траві посеред зеленого квітучого луку лежала мертва Юстина, гарна, юна, чарівна. А над нею стояв Марко. Його погляд був пустий та холодний. Гордій біг по траві, спотикаючись на кожному кроці, його ноги плутались у високій траві, і він ніяк не міг добігти. Не міг добігти… Чому він тоді поїхав у той клятий райцентр, чому не повірив своїм передчуттям? Він розвернувся тільки на півдорозі, зрозумівши, що сталося невідворотне. Тоді він не хотів бути мольфаром, хотів жити життям звичайної людини, кохати і бути коханим. Тоді він прагнув забути, хто він є насправді… А потім довгі роки намагався спокутувати свою провину… Але так і не заспокоївся, не пробачив ні собі, ні йому…

— Я прощаю тебе! — раптом закричав Гордій.

Він напружив всі свої сили і відкинув потоком води із персня чорного мольфара вбік. Марко почав захлинатися, борсаючись і намагаючись вибратися з нього.

Соломія вже майже не боролася. Вона лежала на землі і намагалася піднятись, з останніх сил тримаючи потік повітря, щоб до неї не могли підібратися вовкулака та песиголовці. Раптом дівчина побачила Олексу, який відкинув блискавкою упиря, схопив табличку і побіг до озера.

— Олексо, ні! — закричала вона щосили.

Відлуння її голосу рознеслося по горах. Та Олекса не повернув голови. Він добіг до озера, став на воду і рушив на середину. Перед очима Соломії виринув сон, думки про який так довго тривожили її серце.

Олекса йшов по поверхні, як це уміють робити лише характерники. Яскраві промені сонця виблискували на високій стрункій фігурі хлопця. Олекса дійшов майже до середини. Він зупинився і повернувся обличчям до Соломії. Вона бачила його сині, неначе вода у озері, очі. Він дарував їй життя. Життя, яке без нього не мало ніякого сенсу. Навіщо воно їй тепер?

Коли вона вперше побачила його у хаті Гордія, він нагадав дівчині Петра. Такий же високий, стрункий, з гарними сильними плечима та руками. Такі ж самі блакитні очі та світле волосся. Та вона не хотіла пам’ятати про Петра, про ті жахливі дні, про її провину. А він усім своїм виглядом нагадував їй про це. Але потім вона зрозуміла, що то схожа лише оболонка. І він більше не мучив її спогадами. Вона побачила його внутрішню сутність, що ховалася за іронічною посмішкою та саркастичними жартами. А що йому залишалося? Доводилось захищатися від її дурних кпинів. І ось тепер її душа знову розірветься на шматки і розлетиться дрібними клаптиками за вітром… І їх вже не збереш… Ніколи… Невже це насправді її доля?! Але чому?!

— Не смій! — закричала Соломія.

— Я кохаю тебе! — почула вона у відповідь.

Олекса відпустив табличку, і вона, зблиснувши у яскравих променях сонця, впала у воду. Небо одразу потемнішало, зчинився сильний вітер, загуркотів грім, вдарила блискавка. Раптом на озері з’явилися величезні хвилі, вода розступилася, і Олекса провалився на дно. Зненацька почалася злива. Нечиста сила зникла, неначе і не було її на цьому мальовничому березі.

Соломія напівлежала на землі, дивлячись на озеро, її плечі здригалися від ридання. Гордій повільно рушив до неї. Він опустився поряд та обійняв дівчину.

— За що?! За що мені це знову?! Чому я всіх втрачаю?! Що я зробила не так?!

— Не треба питати в Долі. У всього є свій сенс і своя мета. Рано чи пізно, але врешті-решт ти зрозумієш, чому тобі дано через усе це пройти.

— А ти свою зрозумів?

— Так. Сьогодні.

Соломія піднялася і повільно рушила до озера. Вона зупинилася перед самою водою. Раптом дощ перестав іти, небо стало чистим, з’явилося яскраве сонце. Вона уважно дивилася на озеро повними болю очима, неначе хотіла назавжди закарбувати це місце у своїй пам’яті. До неї повільно підійшов Гордій і став поряд. Він взяв її за руку і стояв мовчки, дивлячись на озеро.

Соломія, як завжди, стояла на своїй улюбленій верхівці гори і дивилася на долину, що розстелилася внизу. Яскраві промені сонця виблискували на верхівках смерек, а річка неголосно перешіптувалася з вітром. Раптом дівчина відчула поряд присутність ще однієї людини.

— Я чекала на тебе, дядьку Гордіє, - сказала вона, не повертаючи голови.

— А я завжди чекаю на тебе. На вас, — відповів мольфар, який вже стояв поруч із Соломією.

Гордій та Соломія посміхнулися один одному. Соломія повернула голову в бік, протилежний від чоловіка.

— Олексо, ходімо! Дядько Гордій на нас чекає! — сказала вона.

— Так, мамусю, зараз!

Соломія з любов’ю поглянула на білявого блакитноокого хлопчика років семи, який бігав по верхівці гори з повітряним змієм у руках. Соломія та Гордій розвернулися та покрокували по горі до стежки. За ними услід помчав Олекса, ведучи за собою паперового