Рута Богдан - Коли настане день

лісу. Вона обернулася людиною і побачила, що все поле і замок поглинув густий білий туман. А Гордій геній, вона завжди це знала!

— Біжимо! — почувся його голос прямо біля неї. — Ми маємо встигнути, поки туман не розсіється!

Вони помчали по лісу, керуючись світлом каменя на палиці мольфара. За ними неслися їхні вороги. Нарешті Гордій, Олекса і Соломія досягли портала і влетіли в нього. Навколо був той самий ліс. Але він був якийсь інший, хоч і темний, але рідний і милий серцю.

— Вони теж можуть пройти! — закричала Соломія, відсапуючись.

— Сподіваюсь, що великі пращури зможуть тримати прохід закритим, поки ми дістанемось Несамовитого озера, — сказав Гордій.

— А як вони раніше проходили, якщо він був закритий пращурами?

— Темні сили паралельного світу теж дещо вміють. Боротьба добра і зла вічна, і їй немає кінця. Це баланс, який не можна порушувати. І ми маємо його зберегти за будь-яку ціну.

* * *

Був спекотний літній день. Яскраво світило сонце, нещадно обпікаючи плечі й руки трьох людей, що повільно здиралися по схилу гори. Змучені важкими роздумами, спрагою та довгим переходом, в якому навіть крила вже відмовлялися нести їх, Соломія, Гордій та Олекса брели наверх, опустивши втомлені плечі. Нарешті вони піднялися на саму верхівку, і перед ними відкрився чудовий гірський пейзаж. У низині між горами простяглося прекрасне гірське озеро. Вони зупинилися, вражені цією дивовижною красою, на мить забувши про те, що чекає їх попереду.

— Ну ось ми і прийшли, — тихо промовив Гордій.

— Нарешті, - сказав Олекса, втупивши погляд у Несамовите озеро.

Колір його очей змінився. Тепер він був не яскраво-блакитний, а темно-синій. Таке відбувалося з ним інколи, у найважчі хвилини його життя, коли доля змушувала його приймати важливі рішення та робити певний вибір.

— Яка краса! Не віриться, що вона може бути такою підступною, — сказала Соломія, кинувши наплічник на траву і споглядаючи цей казковий пейзаж.

— Треба поспішати, вони зроблять усе можливе, щоб не втратити свій останній шанс заволодіти скарбом, — сказав Олекса.

— Так. Не сумніваюся, — погодилась дівчина.

Соломія, Гордій та Олекса спустилися по схилу до озера. Вони вже майже досягли берега. Не дійшовши кілька десятків метрів до води, вони зупинилися. Соломія почала ритися у наплічнику, щоб дістати табличку. Вона пошукала у звичному місці, де вона завжди лежала, але таблички там не було. Тоді дівчина почала виймати все з наплічника, потім перевернула і витрусила його, але таблички, як і раніше, там не було. Соломія на мить завмерла, потім злякано підняла очі і побачила, що Гордій повільно крокував до озера. В її очах спалахнув страх.

— Ні! — закричала вона.

Дівчина рвучко підхопилася і побігла за Гордієм. Він уже досяг води. Соломія підбігла до мольфара і спробувала вихопити з його рук табличку.

— Не смій! — заволала дівчина.

Але Гордій міцно тримав свій скарб.

— Ти помилилася, — спокійно сказав він. — Це не твоя доля. Це мій шанс.

— Ні, ти не можеш померти! Ти маєш жити! Я не хочу більше нікого втрачати! Ні тебе, ні його! Це тільки мій шлях.

— Я вже достатньо пожив. І мені є на кого залишити свої справи. Мені вже час іти з цього світу. На мене там чекають.

— Ні!

Соломія продовжувала боротися за табличку. Раптом їх збило з ніг повітрям, і вони розлетілися в різні боки. Гордій впустив табличку, і вона відлетіла далеко у траву. Соломія підняла голову і побачила, як Гордій бореться з чорним мольфаром, а Олекса з упирем. Вона схопилася на ноги і саме вчасно, бо майже поряд із нею стояв вовкулака, готовий нанести їй удар. Соломія пожбурила у нього градом, він відповів їй пиловим вихором. Олекса раз у раз кидав в упиря вогняні стовпи, той направляв у відповідь пилові потоки. З усіх боків швидко насувалася величезна кількість песиголовців. Вони наступали, оточуючи Соломію та Олексу. Хлопцю та дівчині було непереливки, мало того, що упир з вовкулакою простягали до них свої брудні руки, та ще й ці почвари лізли з усіх боків. Соломія та Олекса кидались на всі боки градом, блискавками та вогняними кулями. Вони з останніх сил вкотре підіймалися після падінь, розкидаючи своїх ворогів.

Гордій та чорний мольфар стояли обличчям до обличчя, міряючи один одного знавіснілими поглядами.

— Я ж казав, що ми ще зустрінемось. І це буде не твій день, — промовив Марко, криво усміхаючись.

— Ти помилявся. Стосовно дня.

— Ти все одно програєш. Як і минулого разу.

— Тоді програв саме ти.

— Я? То де ж твоя кохана? Чому не з тобою? Чому ж ти вже багато років наче самотній звір блукаєш у пошуках спокою? — засміявся чорний мольфар, і його гучний сміх відбився луною у горах.

— Ти зрадив нашу дружбу.

— Я зрадив? Тоді що ж зробив ти? Ти знав, що я теж її кохаю. Це ти зрадив мене, змусив стати тим, ким я є!

— Ти сам обрав свій шлях.

— Ні, це ви зробили мене таким! Але я помстився їй. І помщуся тобі!

Чорний мольфар зненацька направив на Гордія палицю, і з неї різко вдарив сильний струмінь повітря. Гордій відхилив удар своєю палицею і пожбурив синю блискавку у відповідь. Та Марко теж встиг відхилити удар. Він кидав пилові струмені та вогняні кулі з такою силою, що дерева навколо валилися та палали, неначе багаття. Чорний мольфар поступово почав насідати на Гордія. Той був змушений не тільки тримати своєю палицею пилові струмені, що раз по разу вилітали з палиці чорного мольфара, але й відкидати песиголовців, що лізли на нього з усіх боків. Гордій направив на цих потвор свій перстень, з якого вирвалася висока водяна стіна, вона тримала песиголовців на певній відстані і давала можливість відбивати атаки Марка. Але потроху мольфар став відчувати, що сили почали покидати його.

— Ти вбив її!