Оксана Каліна - Про життя

class="book">Тетяна ніколи не могла пожалітись на відсутність уваги з боку чоловіків. Багато і різних їх біля неї крутилося, та все якось не до душі, серця та розуму… Та все ж вона досі не могла збагнути, що її примусило вийти заміж. Критичний вік у розмірі тридцяти вже далеко недівочих років? Тоді це здавалось важливим. Зараз подібну причину інакше ніж маячнею і не назвеш.

Вже після першого серйозного побачення з майбутнім чоловіком Тетяна зрозуміла, що нічого путнього з їх стосунків не вийде. Вона і сама не могла пояснити, чому зробила такий висновок. Михайло був просто суперпозитивним: симпатичний, оковитої не вживав, не палив, руки мав золоті і майстровиті, непогано заробляв до того ж як, казали в одному фільмі «в сумнівних зв'язках поміченим не був, характер нордичний, не одружений». Якого дурня, питається, іще потрібно?

Тетяна 10 років тому задала собі це ж питання, і зробила висновок, що чекати від долі ще кращого подарунку буде вже просто нахабством. Вийшла заміж, народила сина.

І що? А нічого… От не вистачало чогось… Якоїсь хімії, фізики, біології, літератури, блін, чи ще якогось предмета.

— З жиру бісишся, — сказала подруга Настя, — тебе просто ще смажений півень в зад не клював. Як от мене, — помовчавши додала вона.

Тетяна змушена була згодиться: так, півень не клював, а Настя знає, про що говорить. Вона від свого Сашка із дітьми мало не кожен вечір в неї ховається і на ніч залишається. А Михайло мириться з присутністю чужої людини в хаті, хоча інший би давно погнав таку подругу… назад додому.

Тоді якого ж дідька? Якби ж знаттє…

… Тетяна дивилась, як Михайло акуратно, інтелігентно підносить до рота ложку з супом, і думала про парадокси життя. От чому так виходить: до рідного чоловіка, з яким в мирі і злагоді (Тетяна вважала, що приказка — ми відповідаємо, за тих, кого приручили, якраз про неї, тож нема чого рота зайвий раз роззявлять) прожито 10 років, притулиться не хочеться, хоч убий, а до чужого, ледь знайомого, так і тягне?

Маячня якась. Тетяна того Олега знала рівно місяць — він був «новеньким» на фірмі. А подивись же ти — запав, як скалка в око, ввижається всюди. Що це, хімія з фізикою винні?

На відміну від Михайла Олег, по всьому було видно, сумнівних зв'язків за життя нахапався, як собака бліх, випити був мастак, і взагалі… У нього в голові точно «таргани» правили бал. Але найдивніше те, що з цим триклятим Олегом вона б, як то кажуть, в розвідку пішла, а от з Михайлом… З ним страшно. Тетяна не могла достеменно пояснити, чому саме страшно, але відчувала, що «розвідки», чи якихось інших критичних обставин, Михайло може й не витримати, здасться десь серед дороги. Стержнем, на якому ліпилась їх сім'я, була вона. А може Тетяна все придумала? Може… Жіноча логіка — річ непередбачувана, такого може «налогічить».

…Чоловік попросив зварити каву. Він до неї пристрастився зовсім недавно. Це Тетяна все життя її літрами пила. Тетяні зовсім не хотілося вставати з теплого, насидженого місця. Але вона піднялася, поставила турку, налила в неї холодної води. «Що ж, ми відповідаємо за тих, кого приручили, — думала вона, засипаючи в окріп заварну каву, — до кінця життя».

Куди іти з чесністю?

— Давай, давай, швидше закинеш — швидше відчалю, — Михайло крізь примружені очі спостерігав як дружина — чи то вже бувша, чи то ще теперішня, закидає в багажник його автівки речі.

Речі теж були Михайлові. Сімейне життя в черговий раз дало тріщину і його відправляли. Куди? Питання цікаве. Іти власне не було куди. Нє, пару адресок про запас у нього завжди було. Дівчата симпатичні, його чекають — не дочекаються. Але… Це ж знову почнеться: де був? Чого не прийшов? Чого не передзвонив? З ким пив?… «Осточортіло, — подумав Михайло, — Хочу сам собі буть хазяїном і на біса мені ці баби».

Але з «сам собі хазяїном» поки не складалось. Дім, у який було вкладено півжиття, був спільним, як і все майно. Але головне — діти. Ось до кого він кожен раз повертався після всіх походеньок.

Михайло згадав, як вони, мов горобчики, сиділи і вікні, притулившись носами до скла, і спостерігали як мати, наче навіжена, швиргає його речі у машину, і защеміло серце. Батьки чубляться, розходяться-сходяться, страждають, але найнещаснішими все одно залишаються діти.

Коли речі нарешті було «спаковано» у багажник Михайло вирішив їхати до сестри. Перебуде в неї тиждень-другий, а там дивись все якимось чином владнається.

З племінниками і зятем у нього завжди були чудові стосунки ну а сестра — рідна кров, прийме його всякого. Хоча теж плішину виїдати стане. Ех, баби…

Сестра, Ольга, зустріла його підозрілою посмішкою.

— Що — знову? — спитала вона його, — ти, брате, невиправний. Заходь, чого стоїш. Розташовуйся і на кухню тули. Хоч нагодую тебе по-людськи, он вже з обличчя спав. Доведуть тебе дівки…

Наминаючи смачнючий борщ Михайло дивився, як сестра клопочеться на кухні. Вони були дуже схожі. В обох було щось неймовірно привабливе, хоча з першого погляду і не розбереш що саме. Кавалерів у Ольги було у свій час — тьма. І зараз, він був впевнений, мужики біля неї крутяться. Всякі мужики, і дуже непрості, при тому, робота в неї була така.

«Цікаво, — подумав Михайло, — чи було у Олі щось на стороні? Навряд чи, а як і було — з такими то зовнішніми даними не дивно — зроду не розбовкає. Не те що я — язик, мов лопата. І як вона умудряється зберігати лад в сім'ї? Ігор же ревнивий, мов чорт, а мало не в рота дружині заглядає, ходить, як шовковий».

— От скажи, — спитав Михайло у сестри, — чому у тебе виходить, а в мене — ні?

Питання було заплутаним, але Ольга відразу зрозуміла, що до чого.

— Бо у неї не вистачає мудрості прийняти тебе таким, як