Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Городовий уштовхнув Марику до дільниці й, узявши під козирок, відрапортував:

— Дозвольте доповісти, ваше благородіє. Порушника привів.

Начальник поліції, який сидів за столом, з червоною, як варений буряк, фізіономією, гидливо глянув на Марику, ніби побачив у тарілці супу таргана, і запитав:

— Це що таке?

— Підозрюється у крадіжці, — доповів городовий.

— Цей набрід геть чисто весь злодії та шахраї. В’язниця не гумова, усіх саджати. Скарга від потерпілих є?

— Ні! Але є речовий доказ.

Городовий виклав на стіл гребінь. Побачивши вишукану дорогу річ, очі поліцейського спалахнули жадібним вогником. Він відразу ж прикинув, що хазяїн речі невідомий, а в його дружини незабаром іменини. Не витрачати ж гроші на подарунок, коли той сам іде до рук, та ще й який!

— Ну що ж, поки не з’явиться хазяїн цієї дрібнички, нехай вона полежить у мене. А замазурі дай пару ляпасів і викинь геть, — наказав він.

— Але це мій гребінь! — викрикнула Марика.

— Вона що, ще тут? — запитав начальник, багатозначно глянувши на городового.

Марика не могла піти, залишивши подарунок Гліба. Не встигли охоронці порядку опам’ятатися, як вона підбігла до столу та схопила свій гребінь. Поліцейський спробував відняти річ, але циганка вирвалася, при цьому ненавмисно вдаривши його кулаком в око. Городовий, який відразу ж підскочив, схопив нахабне дівчисько, але те вкусило його за руку. Служака завив, послабивши хватку. Марика метнулася до дверей, наткнулася на підоспілого на шум дужого чергового, з усієї сили буцнула його в живіт, та так, що здоровань зігнувся навпіл. Шлях був вільний. Марика ринулася за двері, але тут її зграбастав городовий.

Дівчинка дряпалася, брикалася й кусалася, але цього разу боротьба була недовгою. Незабаром її грубо вштовхнули в кутузку.

Дівчинка на весь зріст розтягнулася на кам’яній підлозі. Важкі двері з шумом захлопнулися. Брязнув засув.

Опам’ятавшись, Марика піднялася й погрозила кулаком у бік замкнених дверей. Вона оглянула розбиті коліна й лікті. Садна горіли вогнем, але в очах дівчинки не було жодної сльозинки.

У тісній кам’яній клітці зараз могло уміститися не більше двох чоловік. Звичайно сюди саджали городян на підпитку, які над міру розмахалися кулаками, але зараз камера була порожня. Стіни, складені з величезних, грубо тесаних каменів, робили її схожою на печеру. Світло, яке проникало крізь малесеньке заґратоване віконце під самою стелею, ледь освітлювало нари з накиданим на них брудним ганчір’ям.

Марика присіла, затиснувши долоні між колін, і замислилася. Через вікно вибратися не вийде. Може, спробувати прошмигнути повз охоронця, коли той принесе поїсти? Повинні ж тут хоч якось годувати. Від думки про їжу в Марики засмоктало в шлунку. Вона зітхнула й зажурено вилаяла себе вголос.

— Зовсім дурна голова! Чому не пішла, коли мене відпускали?

Раптом ганчір’я на нарах заворушилося, й не знати звідки в кутку виникла сухорлява стара з хитрим лисячим лицем. Марика з подивом уп’ялася в незнайомку.

— Чого злякалася, любонько? Мабуть, думала, ти тут сама-одна? — єлейно проворкувала стара й запитала: — І за що ж таку крихітку в кутузку кинули?

Марика важко зітхнула:

— Спочатку нізащо. Сказали, я гребінь украла, а мені його брат подарував.

— Ай-ай-ай! Ну і люди! Невже за простий гребінь? — сплеснула руками стара.

— Ну, а потім за те, що начальникові поліції кулаком в око попала. Він сильно злий був. Ух, як кричав!

— Тобі, я бачу, теж перепало? — запитала стара, кивнувши на садна.

— Заживе, — відмахнулася Марика. — А тебе за що замкнули?

— Не за що, а навіщо. Я сама прийшла, щоб тобі допомогти, — проговорила стара.

— Тебе послали духи? — з побожним трепетом запитала Марика. Невже духи пробачили її?

— Можна сказати й так, — ухильно відповіла стара й додала ласкаво: — Я завжди люблю діткам допомагати.

— А ти можеш допомогти моєму братові?

— Глібові, чи що? — перепитала стара.

— Ти знаєш Гліба? — здивувалася Марика.

— Я повинна все знати. На те мене й звуть Віщунка. А ще я знаю, що він не вартий твоїх хвилювань. Пуста він людина.

— Що ти таке кажеш! — обурилася дівчинка.

— Бач, як розпалилася: за братика — горою. От якби він так за тебе заступався.

— Він заступається. Він мені ось що подарував, — Марика з гордістю показала ботики й додала: — І ще гребінь, але ці осли, сини ішака, його відняли.

Відьма похитала головою.