Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Ох і дешево ж він тебе купив! Поки ти йому потрібна, він тебе улещує. А як потреба відпаде, він тебе і впізнавати перестане.

— Гліб не такий, — похитала головою дівчинка.

— А ти краще в мене запитай, який він. Були часи, коли він у великій скруті був. Його з рідного дому вигнали. Хто йому дав притулок? Я! І годувала, і напувала, — слізливо запричитала Віщунка.

Вона жодним словом не обмовилась про те, що сама підстроїла так, щоб Гліба вигнали з дому, і вже тим більше про те, як намагалася зжити хлопчика зі світу. Змахнувши удавану сльозу, відьма продовжувала:

— І що я після цього маю? Чорну невдячність. Він про мене й говорити не хоче, а якщо запитаєш, то ще й брудом обіллє, ніби Віщунка у всіх нещастях винна. Кажу тобі, як тільки він повернеться додому, про тебе й думати забуде. Його рідня не дозволить, щоб ти жила в палаці, та й сам він буде тебе соромитися.

— Неправда! Злий твій язик! Як ішачий хвіст теліпається! — Марика з запалом заступилася за Гліба.

— Ох-хо-хо, молоде та зелене. Не слухають поради старших, поки не обпечуться, — удавано зітхнула Віщунка.

Марика й сама усвідомлювала, що тільки-но Гліб повернеться до палацу, як усе зміниться. Він не циган. Його люди живуть за іншими законами. Для них споріднення по крові нічого не означає, і вони зроблять усе, щоб змусити Гліба відступитися від циганки, але вона твердо вірила, що сам Гліб не здатний на зраду.

— Він ніколи не відмовиться від мене, — відрізала вона.

Відьма прислухалася, ніс її засмикався, як у лисиці, що зачула здобич, і вона пробурчала:

— Аж ніяк з’явився твій яхонтовий тебе визволяти? Про вовка помовка, а вовк у хату.

— От бачиш, а ти казала, відмовиться, — Марика схвильовано підхопилася і, забувши про рани, що нили, тихенько розсміялася. Намисто, немов луна, відгукнулося тихим передзвоном.

— Хочеш на нього глянути? Я маю дзеркальце непросте, заповітне. Усю правду, як є, покаже, — запропонувала відьма, дістаючи з ридикюля невелике дзеркальце.

Марика несміливо підійшла до старої та зачаровано уп’ялася в мутну дзеркальну поверхню. Відьма промовила:

— Гліба знаєм як свого, Ти нам покажи його. Зараз прояви для нас Тільки правду без прикрас.

Туманність у дзеркалі почала розсіюватись, і Марика побачила знайому поліцейську дільницю. За столом сидів червоновидий начальник поліції. Раптом двері відчинилися, і увійшов Гліб. Серце дівчинки прискорено закалатало. Йому все-таки пощастило втекти від крамаря й відшукати її. А Віщунка казала, що він буде її соромитися.

Стара хитро підморгнула й продекламувала:

— Суперечку щоб забути, Дай розмову нам почути Від початку до кінця, Не сховавши ні слівця.

Марика почула тихий голос Гліба, який ніби долинав здалеку:

— Прошу, будь ласка, відпустіть її. Вона ні в чому не винна. Я сам подарував їй цей гребінь.

Марика переможно глянула на Віщунку. Хай бачить, що вона виявилася неправа. Гліб — не така людина, щоб кинути сестру в біді.

Поліцейський суворо, але стримано заперечив:

— Але вона учинила дебош, коли ми хотіли взяти гребінь як речовий доказ.

Начальник поліції не наважувався обійтися з хлопчиськом грубо. Занадто вже добре той був одягнений і виділявся своєю поставою та манерами. Видно, батьки в нього важливі персони. Такого зачепиш — потім клопоту не позбудешся.

Поліцейський з тугою покосився на гребінь, і Гліб зрозумів, що річчю доведеться пожертвувати як платою за звільнення Марики.

— Відпустіть, будь ласка, дівчинку. Гребінь ви можете залишити, — запропонував Гліб.

Поліцейський, примружившись, подивився на хлопчиська: чи немає в цьому підступу?

— Це підкуп? — суворо запитав він.

— Звичайно ні! Це речовий доказ, — як ні в чому не бувало випалив Гліб.

Простодушна Марика не схвалила легкості, з якою Гліб розпорядився її гребенем. Але дивлячись, як Віщунка скоса допитливо поглядає на неї, не виказала свого невдоволення.