Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Тим часом начальник поліції усе прекрасно зрозумів і вирішив, що це непогана угода. Дівчисько вже одержало своє. Її все одно незабаром доведеться звільнити, зате тепер не треба думати про подарунок для дружини. Зробивши вигляд, що він ще не вирішив остаточно, охоронець порядку задумливо почухав перенісся та сказав:

— Ну, якщо ви за неї ручаєтеся, це можна влаштувати. — Він кивнув писареві, що сидів у кутку біля маленького столика. — Запиши в протоколі: «Звільняється під відповідальність…» — запнувшись, він звернувся до Гліба: — Ким вона вам доводиться?

— Вона моя… — згадавши попередження пана, який привів його сюди, Гліб секунду помовчав, а потім відчеканив: — Вона моя служниця.

Марика стояла як громом уражена. Її щоки палали від пережитого приниження.

— Тьху, — вона плюнула у бік дзеркала й відвернулася.

— Чи варто так засмучуватися, любонько? — приспіла зі своїми розрадами Віщунка. — Краще раніше дізнатися про те, що він за птиця. Тепер бачиш, що моя правда? Кинь ти його поки не пізно. Я допоможу тобі звідси вибратися. Нехай тоді шукає тебе як вітру в полі.

Як не сердилася Марика на Гліба, але все-таки не могла піти потайки, як зрадниця, покинувши його напризволяще.

— Я обіцяла йому допомагати, — сказала вона.

— Я й забула, що ти при хазяїні, зразкова служниця, — уїдливо сказала стара, підкидаючи дров у багаття.

Марика зиркнула на Віщунку, ніби обпалила вогнем, але промовчала. Дивлячись, що дівчинку не так просто переконати, відьма несподівано змінила тему розмови:

— А скажи-но, де твоя мати?

— Померла давно, коли я народилася, — сказала Марика, не розуміючи, куди хилить стара.

— А чому ніхто ніколи не розповідав тобі про неї?

Марика мовчала. Її від самого народження виховувала Варга. Вона пам’ятала, як одного разу інші циганчата почали дражнитися, що її знайшли в капусті. Вона прибігла до Варги й попросила розповісти їй про маму, але у відповідь та відрізала: «Вона померла, і нема чого більше розповідати». Варга швидко приструнчила кривдників, і більше ніхто не посмів дражнити Марику, але чомусь варто їй було запитати про матір, усі як води в рот набирали. Утім, вона звикла до цього та вже давно не ставила ніяких запитань.

— Що ти знаєш про мою маму? — запитала Марика.

— Те, що в ній, як і в тобі, немає жодної краплі циганської крові.

— Тільки не кажи, що мене знайшли в капусті. Я не дитина.

Марика труснула сплутаною гривою. Намисто тихо брязнуло.

— Не в капусті, а на дорозі. Твоя мати не вмерла, — загадково промовила стара.

Від здогадки Марику ніби жаром пойняло.

— Вона тут? Ти поведеш мене до неї?! — схвильовано вигукнула дівчинка.

— Для цього я і прийшла. Поквапся, а що як спізнимося, — заметушилася Віщунка, схопила дівчинку й потягла за собою.

Кам’яна стіна розступилася. Тієї миті, коли вона знову зімкнулася за ними, пролунав брязкіт засува, який відмикався. Вартовий відчинив двері й завмер на порозі. Камера була порожня. Циганка як крізь землю провалилася.

Провівши хлопчиська до поліцейської дільниці, Беридар задоволено посміхнувся. Обкрутити дітей круг пальця виявилося дуже просто. Удача знову посміхалася йому. Тепер, коли він вибрався з осоружного лабіринту, життя в Задзеркаллі було нітрохи не гіршим, ніж у звичайному світі. Перемогу варто було відсвяткувати. До того ж на перший час грошенята він мав. Беридар витяг з кишені оксамитовий гаманець зі срібним гербом, зважив його на долоні й, озирнувшись, помітив маленьку корчму.

Однак показувати гаманець, набитий золотом, було б нерозсудливо. «У такому закладі краще розплачуватися мідяками», — подумав Беридар, дістав одну монету й розчаровано побачив, що це затертий мідяк. Здивований, він вивудив з гаманця ще кілька монеток. Там виявився один дріб’язок. Беридар вилаявся про себе й запхав монети назад. Куди ж поділось золото? Він же ясно бачив, як хлопчисько розплачувався золотим. Та й сам гаманець був занадто гарний для міді. На лихий кінець у ньому мало лежати срібло.

Беридар вирішив перерахувати монети й, висипавши їх на долоню, обімлів. У пригорщі срібла не було жодного мідяка. Чарівний гаманець! Щоб перевірити свій здогад, Таємний Радник пересипав монети назад, побажав, щоб вони перетворилися на золото, і бажання збулося. У таку удачу було важко повірити.

У райдужному настрої Беридар відчинив двері корчми, і його пройняв холодний піт. Замість столиків і стійки бара перед ним зяяла дзеркальна глибочінь. Беридар відсахнувся, поспішно зачинивши двері. Серце його скажено калатало. Що це? Пастка? Він обвів поглядом площу. Ще недавно по ній сновигали люди, а тепер вона була безлюдною. Незрозуміле безлюддя злякало Беридара. Він вирішив повернутися на вулицю Дзеркальників, але вона зникла. У тому боці, звідки він прийшов разом з хлопчиськом, будинки начебто зімкнулися, вони тиснулися один до одного, не залишаючи між собою найменшого проходу.

Тільки тепер він зрозумів, що радів він