Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

що приватна власність на активи забезпечує найвигідніше їхнє використання. Якби я став власником тридцяти миль узбережжя, чому б мені не брати плату з велосипедистів і ковзанярів на роликах чи любителів пікніків, щоб отримати гарний прибуток від своїх інвестицій? Цьому є дві причини. По-перше, логістичним жахом було б патрулювати таку велику територію і збирати платню за користування. Ще важливіше те, що багато людей, яким подобається узбережжя озера, фактично не користуються цим активом. Їм може подобатися вид із вікна своєї квартири у хмарочосі чи з вікна свого автомобіля, коли вони проїжджають по Лейк Шор Драйв[83]. Приватний забудовник ніколи не стягне грошей із цих людей і тим самим утратить вигоду від цінності відкритого простору. Це справедливо для багатьох природних ресурсів Америки. Ви, мабуть, ніколи не були в затоці Принца Вільяма на Алясці й, можливо, ніколи там не побуваєте. Але ви напевно були стурбовані, коли величезний нафтовий танкер Exxon Valdez сів на мілину й забруднив цю зону. Уряд може принести нам колективну вигоду, захищаючи ресурси такого типу.

Очевидно, що не всі колективні прагнення потребують урядової руки. Вікіпедія — дуже зручний ресурс, навіть для тих, хто не робить добровільних внесків, щоб підтримувати її. Кожна школа, церква й масив мають групу активістів, які роблять більше, ніж просто користуються, щоб сприяти важливим публічним справам, які дають вигоду значно більшому колу фрі-райдерів. Попри ці приклади, є переконливі причини вважати, що суспільство мало інвестує в те, що може дати нам вигоду без необхідності підсилювати співпрацю. Так само, як я люблю дух Вікіпедії, я із задоволенням передаю протидію тероризму в руки ФБР — урядової інституції, яку ми створили (й оплачуємо її своїми податками), щоб вона діяла від нашого імені.

Уряд перерозподіляє добробут. Ми збираємо податки від одних громадян і надаємо вигоду іншим. На противагу популярній думці більшість доходів уряду не використовується на бідних: вони витрачаються на середній клас у формі програми Medicare і соціального забезпечення. І все ж уряд має легальні повноваження грати роль Робін Гуда, інші уряди по всьому світу, зокрема, у європейських краї­нах, роблять це дуже активно. Що може сказати про це економічна наука? На жаль, небагато. Найважливіші питання, пов’язані з розподілом доходів, потребують філософських чи ідеологічних відповідей, а не економічних. Розгляньмо таке питання: яке становище у світі буде кращим — те, де кожна людина в Америці зароблятиме 25 тисяч доларів, достатньо для того, щоб покрити базові потреби, чи статус кво, коли деякі американці дико багаті, деякі розпачливо бідні, а середній дохід становитиме близько 48 тисяч доларів? Останнє описує більший економічний пиріг, а перше — менший пиріг, але поділений більш рівномірно.

Економічна наука не пропонує засобів для відповідей на філософські питання, пов’язані з розподілом доходів. Наприклад, економісти не можуть довести, що якщо силоміць відібрати долар у Стіва Джобса й дати його голодній дитині, це поліпшить загальний суспільний добробут. Більшість людей інтуїтивно вірить у це, однак теоретично можливо, що Стів Джобс утратить більше вигоди від відданого долара, ніж голодна дитина здобуде. Це крайній приклад більш загальної проблеми: ми вимірюємо наш добробут з точки зору вигоди, що є теоретичним концептом, а не вимірювальним інструментом, за допомогою якого можна отримати кількісні результати, порівняти індивідів щодо нього чи узагальнити по всій нації. Ми, наприклад, не можемо сказати, що план оподаткування кандидата А принесе нації 120 одиниць вигоди, тоді як план кандидата Б — лише 111.

Розгляньмо питання, поставлене Амартією Сен, Нобелівським лауреатом з економіки 1998 року[84]. Три особи прийшли до вас найматися на роботу. У вас є лише одне місце, і робота не може бути поділена між усіма трьома, а вони мають однакову кваліфікацію. Одна з ваших цілей — зробити світ трішки кращим, найнявши людину, якій робота найбільш потрібна.

Перший чоловік — найбідніший із усіх. Якщо вашою первинною метою є підвищення людського добробуту, напевно, він має отримати роботу. А може, й ні. Другий — не найбідніший, але найнещасніший, бо він лише недавно збіднів і не звик до злиднів. Наймання його на роботу дасть найбільший приріст щастя.

Третій — і не найбідніший, і не найнещасніший. Однак він має хронічні проблеми зі здоров’ям, наполегливо бореться за своє життя, яке можна врятувати завдяки зарплатні на цій посаді. Отже, надання роботи йому матиме найглибший вплив на якість життя індивіда.

Хто має отримати роботу? Як і можна було очікувати від Нобелівського лауреата, містер Сен може розповісти багато цікавого про цю дилему. Однак у її основі лежить те, що правильної відповіді немає. Те саме справедливо — на противагу тому, що політики з обох кінців політичного спектра казатимуть вам — щодо питань, пов’язаних із перерозподілом доходів у сучасній економіці. Чи покращиться добробут країни, якщо підвищення податку поліпшить забезпечення для бідних, але знизить загальне економічне зростання? Це питання ставлення, а не економічного знання. (Зверніть увагу, що кожна президентська адміністрація здатна знайти дуже кваліфікованих економістів, щоб підтримати свої ідеологічні позиції.) Ліберали (в американському сенсі цього слова) часто ігнорують той факт, що збільшення пирога, навіть якщо його ділити не порівну, майже завжди збільшує навіть найменші часточки. Світ країн, що розвиваються, потребує економічного розвитку (на який сильно впливає міжнародна торгівля), щоб добробут бідних підвищувався. Крапка. Історична реальність показує, що урядові політики, які, на перший погляд, працюють для бідних, можуть бути неефективними й навіть шкідливими, якщо вони погіршують стан загальної економіки.

Тим часом консерватори часто з ентузіазмом пропонують усім нам вийти на вулиці й підтримувати будь-яку публічну політику, що забезпечує швидше зростання економіки, при цьому нехтуючи тим, що є й чітко обґрунтовані підстави для підтримки інших політик, таких, як захист довкілля чи перерозподіл доходів, які можуть зменшити загальні розміри пирога. Справді, деякі факти вказують на те, що наше розуміння добробуту визначається в першу чергу нашим відносним добробутом, як наче він є абсолютним рівнем добробуту. Іншими словами, ми визначаємо вигоду не тим, що маємо більший телевізор, а тим, що наш телевізор так само великий або більший, ніж у нашого сусіда.

Є ще одне найбільш суперечливе питання: чи повинен уряд захищати людей від самих себе? Чи повинне суспільство витрачати ресурси на те, щоб запобігти скоєнню вами дурниць, що не впливають на решту людей? Чи це наша робота? Найважливіше зрозуміти, що відповідь на це питання належить до філософських: найкраще, що може зробити економічна наука, — це окреслити діапазон виправданих поглядів. На одному кінці континууму перебуває переконання, що індивіди є раціональними (чи принаймні більш раціональними, ніж уряд), тобто окремий громадянин, а не ми всі, найкраще знає, що для нього добре. Якщо ви хочете нюхати клей, а потім котитися донизу сходами до підвалу, — молодець! Просто переконайтеся, що ви сплатите всі витрати на медичну допомогу