Євгенія Анатоліївна Кононенко - У черзі за святою водою

Ще від Сократа відома різниця між високою насолодою, яку дають слух і зір та низькою, яку приносять інші чуття. Але за часів Сократа кави не було, і тому не можна було помислити про високу насолоду від її смаку. «А може, щастя — це сонячне небо і тривалий смак кави у піднебін­ні?», — писав французький поет Клод Руа. Аналогічні рядки міг би скласти й поет український — завсідник київських або львівських кав’ярень.

В усіх кафе Парижа кава Espresso має однаковий смак, бо всюди однакові апарати. Угорські апарати Omnia в ру­ках українських буфетниць мають значно більше ступенів свободи. Майже всі київські інтелігенти знають, де каву ва­рять пристойно, а де — паскудно. А також від якої конкретної буфетниці чого можна чекати.

Нехай в гастрономі лайлива черга і купа брудної тари, та життя не таке й погане, якщо з кондитерського відділу лине міцний запах смажених зерен. Високі столики у так званому «кафетерії» брудні й незручні. До кави пасує сигарета. Але й «некурящі» кавомани виходять з гастроному і п’ють каву на вулиці з чашок із відбитими ручками (ручку відбили, щоб чашку не вкрали). До кави нічого не беруть, хоча «в асортименті» наявні тістечка, але вони спотворять той «тривалий смак у піднебінні», який створює якщо не саме щастя, то його ілюзію.

До антиалкогольної кампанії 1985 існували недорогі бари, де можна було взяти коктейль із коньяком та лимонним соком і тягти його через соломинку, вважаючи, що п’єш саму сутність життя. Ціни в барах були помірні, молодий спеціаліст міг запросити туди свою дівчину. Але молодіжні тусовки віддавали перевагу не барам, а закладам, де варили каву.

У місцях, де готують каву, сидячих місць, як правило, не було, розмови, що точаться за кавою можуть привести до неспо­діваних наслідків для могутньої держави, це відомо ще від часів англійського короля Карла ІІ, який був закрив кав’ярні в Лондоні. Але подекуди «сидячі» кав’ярні існували. Кава там була переважно гірша, ніж по гастрономах. Зручна обстановка мала компенсувати низьку якість кави.

Кава стала мало не ритуальним напоєм міської інтелігенції. За кавою призначали зустрічі, за кавою медитували (спілкувалися з Абсолютом) під час обідніх перерв.

1988 року у видавництві «Наукова думка» вийшла книга Н.Н.Пучерова «Все о кофе». За іронією долі це сталося, коли кава тимчасово зникла з прилавків і кав’ярень. У тій книзі подано відомості з історії кави, рецепти її приготування, розказано про славетні кав’ярні Парижа, Мілина, Венеції, Москви. Про кав’ярні дореволюційного Києва відомостей нема. Коли такі й були, вживання кави все одно не було масовим, кавова традиція 70-90-х років не сягає корінням у сиву давнину, хоч і є сьогодні стійкою. Останнім часом відкрилися кафе, де кава, ЕSРRЕSSО значно дорожча, тож відносно дешева кава й далі п’ється по гастрономах із чашок з відбитими ручками, як і 10-20 років тому.

Пиво, вино і горілка теж у певних ситуаціях виступають як не домашні комунікативні напої. Для працівників неінтелігентних професій є звичним ідучи з роботи придбати кухоль — другий пива з бочки або ж пляшку горілки чи дешевого вина і розпити вдвох чи втрьох: пиво — поруч із діжкою, вино — у під’їзді чи сквері, майже нічим не заїдаючи. Пити в такий незручний спосіб штовхала обмежена кількість кафе, заборона «приносити і розпивати», істотна націнка на спиртне у кафе. Останнім часом таке пиття, що стало банальним сюжетом гуморесок, поступово відходить у минуле. Відкривається велика кількість точок, де «наливають» стільки, на скільки є грошей. А відносно широкий асортимент розлитого по пляшках і бляшанках пива ОБОЛОHЬ витісняє з ринку пивні діжки.

Трохи про статевий склад відвідувачів місць, де споживають напої. Жінка, що п’є каву без товариства, почувається цілком зручно. Біля пива чи горілки жінок нема, а як є, то зовсім пропащі. Втім, у південних містах України — Миколаєві, Херсоні і, особливо, в Одесі можна побачити літніх жінок, що п’ють дешеве вино, сидячи на підвіконні у гастрономі з гідністю відвідувачок дорогих барів. Та переважно селянки чи робітниці ніколи не п’ють ні кави, ні навіть соку в спеку — давня селянська жіноча бридливість пити щось поза домівкою.

А в західних районах України ситуація з не домашнім питтям дещо інша. Більше споживають неміцне вино. І каву п’ють не лише інтелігенти. І варять каву не тільки у Львові, Івано-Франківську чи Ужгороді, а й у будь-якому селі Передкарпаття чи Закарпаття. Кава по-закарпатські — особливий спосіб виробництва кави, як і кава по-турецьки.

Усі напої, перераховані як не домашні, споживаються і в домашніх умовах, але то вже інша культура, інші звичаї.

А серед домашніх спиртних напоїв першість — не за престижем, а за місцем у побутовій культурі та масовій свідомості, — поза сумнівами належить САМОГОНОВІ.

Шлях від першого дистилятора, винайденого у 1334 ро­ці провансальським алхіміком Арнольдом де Вальнев, до перегонки браги з метою отримання міцного хмільного напою, яка масово почалася по всій території України в ро­ки першої світової війни, був тривалим і складним. Хмільні на­пої виготовлялися від часів Київської Русі (згадаймо сло­ва святого Володимира — «на Русі єсть веселіє пити», що, можливо, й визначило його вибір на користь християн­с­тва) — переважно з меду, але перегонка не застосовувалася. Як свідчать старовинні рецепти, міцність тих прадавніх напоїв не перевищувала 30 градусів. Від ХV століття в Росії, а потім і в Україні існувала державна монополія на виробництво й продаж горілки, яка продавалася по шинках і, вочевидь, активно споживалася. Хмільні напої, зазначені в кулінарії Клиновецької та етнографічному до­слідженні Марковича, як-от запіканка, спотикач та ін. виготовлялися на основі купованої горілки «казенки». У російському словнику В.Даля знаходимо слово «самогон» — це особливий вид полювання на ведмедя, в українському словнику Б.Грінченка «самогону» взагалі нема, є споріднене «самограй», але то, за Грінченком, не напій, а самовар.